Актуалізація використовування терміна „пам’ять”, ускладнення семантичного поля цього поняття й формування дискурсу пам’яті, коли із категорії індивідуальної пам’ять перемістилась в категорію структури – соціальної, колективної, суспільної і т. ін., перетворилася в пам’ять „з великої літери”, набір соціальних практик й артефактів, є характерною рисою сучасного соціально-гуманітарного знання. Виникненню й загостренню дискусії навколо дискурсу пам’яті в рамках історичної науки, розгляданню пам’яті як категорії історичного пізнання й усної історії як методу її дослідження передувало усвідомлення необхідності знайдення адекватної відповіді на інтелектуальні виклики епохи постмодернізму, насамперед лінгвістичного, коли попередні „класичні” моделі історичного пояснення й відповідний методологічний інструментарій виявилися недостатніми, що в свою чергу й зумовило формування нового методологічного синтезу (майже нової наукової парадигми) як найважливішої умови досягнення такого знання, що відповідає сучасній епістемологічній ситуації.

Такі поняття як звичай, запам’ятовування, комеморація, створення образів, репрезентація й традиція, що до цього розглядались окремо в різних дисциплінах, в останнє десятиріччя стали предметом міждисциплінарного дискурсу[i], а використання таких концептів як колективна, культурна, історична пам’ять, комунікативна традиція, суб’єктивна реальність на ін. поряд із визначенням “непрозорості” соціальної реальності, яка не має прямого й безпосереднього відображення в джерелах, по-новому структурували і об’єкт, і дискурсивний ряд історичного дослідження.

Перша систематична концепція колективної пам’яті була викладена в працях французького соціолога Моріса Хальбвакса[ii] задовго до того, як ця тема зацікавила істориків. Науковець-еклектик, учень Е. Дюркгайма, професор Страсбурзького університету, який трагічно загинув у Бухенвальді в березні 1945 року, він звертається до проблеми пам’яті в період між двома світовими війнами, висунувши, за словами Патріка Хаттона, “надзвичайно оригінальний аргумент” про соціальний контекст колективної пам’яті і повну залежність індивідуальної пам’яті від пам’яті колективної. Його ідея полягає в тому, що індивідуальні образи минулого, особисті спогади та суб’єктивні ремінісценції обумовлені їхнім розміщенням у концептуальних структурах, визначених певною спілкою, і мають свій соціальний вимір, оскільки вплетені в розуміння минулого, набуте цією спілкою. Взагалі вся “теорія пам’яті” була відведена Хальбваксом колективній пам’яті, для нього пам’ять завжди і всюди соціально обумовлена й маркована, він відхиляє індивідуальність навіть на рівні сприйняття й формування образів пам’яті — процес запам’ятовування, починаючи з обрання об’єкта й технології сприйняття, суто соціальний, і навіть, якщо й належить індивіду, то тільки декларативно, номінально, опосередковано, через його (індивіду) приналежність до соціуму.

Складний процес взаємодії спогаду й повторення як основа функціонування пам’яті, на думку Хальбвакса, призводить до виникнення узагальнених ідеальних образів і на їхній основі концептуальних схем або “соціальних меж” — тих cadres sociaux, що автор виніс у назву своєї книги, — в яких вимушені розміщуватись індивідуальні спогади. Кожна соціальна група створює пам’ять про своє минуле, що в свою чергу формує й відображає ідентичність даної групи відносно інших груп. Колективна пам’ять простягається далеко за межі автобіографічної (індивідуальної) пам’яті й забезпечує трансляцію знань про минуле від одного покоління до іншого, а її здатність зберігатися в часі залежить від впливу групи в суспільстві. У випадку залишення старою елітою (або іншою домінуючою спілкою) історичної сцени, образи минулого можуть бути замінені новими образами, що належать новій соціальній групі, яка досягла влади, і саме ця “непередбачливість” минулого дала згодом історикам-постмодерністам можливість розглядати історичну пам’ять як функцію влади, що визначає, як треба подавати минуле, а проблему історії як проблему “політики комеморації[1], тобто, … ідентифікації й описання тих подій, ідей та особистостей колишнього часу, які обираються посередниками влади для зберігання в пам’яті”[iii].

Наступна ідея Хальбвакса, яка стала імпульсом для подальших досліджень також переважно в межах постмодерністської історіографії, полягає в обґрунтуванні “граничної опозиції” між пам’яттю та історією. Історія починається там, де закінчується пам’ять, вона має справу з минулим, очищеним від “живої” пам’яті, являючи собою об’єктивне, не піддане соціальним впливам наукове знання, що будується на документальних свідоцтвах. “Пам’ять має справу зі звичайними подіями, які відбуваються завжди. Історія пов’язує себе з визначними подіями, які трапляються раз і назавжди. Образи, відновлені пам’яттю, мінливі й невловимі, тим часом як історичні дані надійні й достовірні[iv].

Повертаючись до проблеми комеморації в теоретичних побудовах Хальбвакса, зупинимося ще на одному положенні, яке стало відправною точкою наступних історичних досліджень колективної пам’яті, а саме — зусилля суспільства знайти форму своєму досвіду, уявленню та ідеям набувають форми різноманітних репрезентацій, зафіксованих в іконографії та дискурсі, тобто в комеморативних формах, характерних для даного суспільства. Відкидаючи при цьому можливість опису почуттів, думок і намірів людей, Хальбвакс однак вважав можливим дослідження історії змін окремих образів минулого, в яких колись жила колективна пам’ять.

Ідеї М. Хальбвакса знайшли своє втілення як у практичних дослідженнях, так і в сучасних теоретичних шуканнях, присвячених концепту пам’яті. Серед останніх треба згадати відомого німецького єгиптолога професора Я. Ассмана[v], чия теорія “культурної пам’яті”[2] базується на її соціальній обумовленості, що було запропоновано М. Хальбваксом. “Поняття “культурна пам’ять” торкається зовнішнього виміру людської пам’яті. Пам’ять сприймається, перш за все, як суто внутрішній феномен, локалізований в мозку індивіда, як тема психології мозку, нейрології та психології, а не історичних наук про культуру. Але те, що сприймає пам’ять змістовно, як вона організує цей зміст, як довго вона в змозі утримати його, є більшою мірою питанням не внутрішньої потужності й регулювання, а зовнішніх, тобто суспільних і культурних умов”[vi].

У Ассмана культурна пам’ять є частиною пам’яті колективної, другою складовою якої є пам’ять комунікативна. Під комунікативною пам’яттю автор розуміє спогади сучасників подій, орієнтовані на нещодавнє минуле, що транслюються в межах 3–4 поколінь і підсилюються практикою щоденного спілкування; культурна пам’ять орієнтована, на думку Ассмана, на визначне для спілки минуле у вигляді образів і традицій, які ретельно добираються, кодуються і підтримуються церемонією, святом, ритуалом. У формі це таблиці виглядає так:[vii]

 Критика моделі колективної пам’яті Я. Ассмана зосереджена навколо протиставлення ним ознак і стратегій комунікативної й культурної пам’яті, але само виділення та опис комунікативної пам’яті приводить до розуміння механізмів формування дискурсивних стратегій окремих колективів і груп[3], зокрема груп зі схожим досвідом колективного страждання або переслідування, в нашому випадку — колишніх остарбайтерів Третього рейха, чий досвід і пам’ять, на відміну, наприклад, від пам’яті про блокаду Ленінграду, ніколи не були складовою частиною офіційної пам’яті радянського суспільства про Велику Вітчизняну війну, а страх, що сформувався в післявоєнні роки у відтвореннях минулого досвіду, і усвідомлення невизнання цього досвіду офіційною ідеологією і пропагандою призвели до його “придушення” в пам’яті, до “свідомого забування” багатьох епізодів при збереженні розпливчатого й „загального тла” прожитих років.

Повертаючись до концепції колективної пам’яті, запропонованої М. Хальбваксом, необхідно зазначити, що блискучою практичною реалізацією його теорії став широковідомий проект П’єра Нора “Простори пам’яті”[viii] — історія колективної пам’яті Франції, розкрита через її образні репрезентації. Розглядаючи образи французької республіки ХІХ ст., образи французької нації ХVІІІ та ХVІІ ст. й образи народної культури середньовічної Франції, Нора розрізняє республіку, націю і Францію як категорії пам’яті, показуючи, як у межах кожної з них сприймалася національна ідентичність. Ці три репрезентації і складають, на думку автора, історичну ідентичність Франції в сучасну епоху, коли історики “більше не прославляють націю — вони вивчають її славу”.

Згідно з його теорією колективна пам’ять концентрується й репрезентується в так званих “місцях пам’яті”, які не є суто географічними пунктами, а визначаються як своєрідні точки зіткнення, в яких формується й комеморизується пам’ять суспільства. Головна функція цих “місць” (чи просторів) — збереження групової пам’яті, ними можуть бути люди, події, споруди, традиції, пісні або ландшафтні одиниці, що оточені символічною аурою. Ці місця мають перш за все суто символічне значення, і це значення може змінюватися завдяки незчисленним індивідуальним чи груповим стратегіям. Варто підкреслити наступну ідею автора — створення й усвідомлення індивідами “місця пам’яті” є одним із головних чинників формування групової ідентичності; а вивчаючи зміну “місць пам’яті”, можна отримати уявлення про зміну історичної самосвідомості й колективної ідентичності певної соціальної групи. Ці зміни можуть відбуватися, наприклад, шляхом забуття й витискування певного “місця” із пам’яті, чи навпаки — шляхом реанімації забутого символу, ідеї, події. Для нашого дослідження принциповим стає третій вид можливих змін lieux de memoire — коли їхнє значення змінюється протягом часу, коли ці місця, залишаючись збереженими в людській свідомості, набувають зовсім іншого змістового навантаження.

В цілому після першого систематичного обґрунтування концепції колективної пам’яті М. Хальбваксом, усі наступні дослідження цього феномена так чи інакше продовжують, розвивають чи критикують основні положення його теорії, перш за все взаємозв’язок індивіда й суспільства в “просторі пам’яті”, розгляд пам’яті як знаряддя влади, відношення між пам’яттю й історією. Так, наприклад, відповідно до теорії народної пам’яті, розробленої Центром досліджень сучасної культури університету міста Бірмінгем[ix], надання змісту минулому (його “виробництво” в буквальному перекладі) відбувається через суспільні (народні) репрезентації й індивідуальну пам’ять, при цьому на рівні спілки репрезентації опосередковують офіційно–інституціоналізовану “домінантну” пам’ять, а пам’ять “повсякденного рівня” — так звані “особисті культурні форми”: листи, щоденники, альбоми фотографій та колекції якихось речей, з якими асоціюється минуле. Дослідження народної пам’яті, на думку співробітників Центру, має включати в себе вивчення двох видів взаємозв’язків — між пам’яттю–домінантою (враховуючи академічну науку) й неофіційною пам’яттю–опозицією соціуму (усуненої правлячої еліти, наприклад) з одного боку, й сучасним суспільним дискурсом та “індивідуальним почуттям минулого”, що генерується повсякденною культурою, з другого. Одне з центральних місць у цій теорії займають “незручні”, “замовчувані”, “неофіційні спогади індивідуального рівня”. На думку авторів теорії народної пам’яті, людина складає, створює свої спогади для того, щоб надати сенсу своєму минулому й теперішньому життю. Цей процес пролонгований, заснований на постійній взаємодії й взаємовпливі досвіду і його осмислення, особистої й колективної пам’яті. Ми створюємо наші спогади таким чином, щоб вони давали нам можливість почувати себе комфортно, зберігали внутрішній спокій і самовладання. Створення таких “безпечних” спогадів, з одного боку, процес індивідуальний, з іншого — суспільний і публічний, бо спогади створюються таким чином, щоб вони відповідали прийнятним для суспільства образам і поняттям. У противному разі людина знаходить притулок у вузькому колі людей зі схожим життєвим досвідом — у соціально чи політично маргінальній аудиторії. Це положення прекрасно ілюструє дослідження відомого фахівця з усної історії, співредактора британського спеціалізованого журналу “Усна історія” Алістера Томсона, присвячене пам’яті про австралійців, які брали участь у Першій світовій війні в складі Австралійського й Новозеландського армійського корпусу (АНЗАК), і тій боротьбі за пам’ять, яка розгорнулася в суспільстві навколо так званої „легенди про АНЗАК”[x] – офіційної версії історії і героїки корпусу, з якої були виключені ті, чиї особисті спогади суперечили глянсовим малюнкам штампованих образів пам’ятних торжеств і ритуалів, а необхідність відповідати образу солдата-ветерана АНЗАКу, створеному в суспільній свідомості, породила перероблення особистих спогадів та їх пристосування до визначеного стандарту.

Забігаючи наперед і випереджаючи наші висновки стосовно специфіки усних історій колишніх остарбайтерів, що склали цю книгу, відзначимо, що для нас положення про створення безпечних спогадів є важливим, тому що усні історії остарбайтерів являють собою комплекс спогадів “проміжного роду”. Вони ще не позбавилися замкненості й маргінальності минулих років, тієї “заборони на пам’ять”, яку наклала на них офіційна ідеологія радянської доби, але в той же час вони поступово стають прийнятними для суспільства, знаходячи свою нішу в межах пострадянського історичного дискурсу. І якщо ми характеризуємо особливості усних історій остарбайтерів, то саме це положення є основною детермінантою їхньої специфіки.

Спектр сучасних досліджень феномена пам’яті надзвичайно широкий — від вивчення мовних практик, конституюючих і регулюючих соціальну дійсність, і дискурсивному методу аналізу історичних джерел, який на цьому базується, до дослідження практик поведінкових і тілесних, так званої “мнемоніки тіла”[xi]; від обґрунтування заперечення існування в культурі нового часу “живої” і “справжньої” пам’яті, на зміну якій прийшов “тероризм пам’яті історизованої (П. Нора)[xii], до розгляду історії і пам’яті як форм відображення історичної культури, історії як мистецтва пам’яті (П. Хаттон)[xiii], та визнання академічної історії “колективною пам’яттю у вік науки” (Л. Нитхаммер)[xiv].

Але всі ці зміни й реінтерпретації, процеси конструювання нових символів і значень, механізми переоцінки цінностей і вплив соціальних і політичних стереотипів на індивідуальні зразки сприйняття, стратегії комуніцирування пам’яті в повсякденному житті дає нам можливість проаналізувати усна історія, головним предметом якої є суб’єктивний досвід окремої людини. Інституціоналізація усної історії як окремого методу історичних досліджень відбулася в країнах Америки й Західної Європи в 60–70–ті рр. минулого століття[xv], і її успіх у науковому світі не підлягає сумніву. Десятиліття існують Міжнародна асоціація усної історії, Асоціація усної історії США, Товариство усної історії Великої Британії й багато інших[4], кожна з цих інституцій має власне видання[xvi].

Особливостям усної історії та її епістемологічним проблемам присвячені сотні статей і десятки спеціальних монографій, огляд яких уже не раз ставав темою окремого дослідження[xvii]. В них порушуються питання вірогідності й суб’єктивності, креативного характеру інтерв’ю як історичного джерела, співвідношення офіційної історії й колективного vs індивідуального переживання цієї історії, обумовленості особистих спогадів приналежністю до тієї чи іншої соціальної групи і пов’язаних з цим особливостей саморепрезентацій, міждисциплінарного характеру усної історії та її місця в “історіописанні” в цілому.

Стисло й лаконічно сформулював завдання усної історії Пол Томпсон — “повернути людям, які робили й переживали історію, центральне місце в ній, даючи їм можливість заговорити на повен голос”[xviii]. Усна історія, яка в середовищі позитивістських історичних категорій спочатку стояла окремо, вперше запропонувала комплексне вивчення того, що, говорячи мовою З. Фрейда, придушувалося й витискувалося традиційною історіографією, — проблеми суб’єктивного спогаду, особистого осмислення пережитого і відповідальності індивіда за його “місце в історії”, примушуючи історика “з височини історичних теорій … опуститися на землю — до незграбно індивідуальних людських життів, що лежать в їхній основі”[xix].

Усній історії, за влучним зауваженням Алессандро Портеллі, нерідко приписують ті претензії, яких не було й немає, — “щоб потім нікому не важко було б спростувати ці претензії”[xx]. Відбувається це найчастіше через некоректне ототожнення усної історії як методу з предметом історичного дослідження в цілому, а сам термін “усна історія” тільки ускладнює цю ситуацію, бо “… передбачає хибну аналогію з відокремленими вже галузями історичної науки — історією економіки, сільського господарства, медицини, права та ін. Але усна історія не може бути повноправним “розділом” у межах історичної науки — це методика, яку можна використовувати в будь-якій її галузі. В самому терміні закладений і навіть передбачається елемент відбруньковування, тоді як насправді кожному, хто хоч скільки–небудь займався польовими усно-історичними дослідженнями, очевидно, що пошуки усних джерел — це діяльність, що вказує на взаємозв’язок усіх галузей історичної науки, а не на відмінності між ними”[xxi].

За нашим глибоким переконанням, головна особливість усної історії полягає в тому, що вона не стільки переставляє акценти, скільки інвертує перспективу — те, що знаходилось на периферії традиційного історичного дослідження, стає його головним питанням, і “риторична драма” усного свідчення, покликана раніше лише для того, щоб виправдати або проілюструвати непорушність істини, що довірена паперу (чит. — “офіційному” документу), перетворюється на самостійне історичне джерело, надаючи внаслідок цього можливість повернути право тим, хто прожив життя в історії, брати участь у її дослідженні й оцінюванні.

Усна історія постає тим крихким містком, який поєднує фізичну реальність того, що відбулося, з нашими сьогоднішніми емоціями, тут концентрується той значущий для людини досвід минулого, який заново переживається у теперішньому, передаючи й інтерв’юрованому, й інтерв’юеру почуття, з одного боку, єдності минулого й теперішнього, з іншого — їхніх відмінностей, і саме активний спогад усного інтерв’ю є засобом усвідомлення цієї єдності й відмінності.

Усна історія також дозволяє подолати традиційний скепсис професійного історика до “обивательських балачок” і породити чуйність і критичний інтерес до спогадів “непрофесіоналів”, а відповідно й певну стриманість у наступних інтерпретаціях тієї чи іншої події, явища або процесу. За образним зауваженням Пола Томпсона “якщо вивчення пам’яті навчає нас, що всі історичні джерела з самого початку пройняті суб’єктивністю, жива присутність цих живих голосів із минулого також стримує нас у наших власних тлумаченнях, дозволяє, навіть зобов’язує нас перевіряти їх думками тих, хто завжди, в найголовнішому, знає більше нас… Ми не можемо зробити висновок, що батьки не відчували сильних страждань, коли помирали їхні діти, з тієї причини, що дитяча смертність була звичним явищем, не спитавши про це самих батьків”[xxii]. Вплив усних джерел на окремі галузі історичних досліджень, їхнє комплексне застосування поряд з традиційними документальними матеріалами і, як наслідок, їхній вплив на сам спосіб написання й вивчення історії П. Томпсон аналізує в окремому розділі “Голосу минулого” – “Досягнення усної історії”[xxiii]. На сьогоднішній день ця робота відомого британського вченого, визнаного фахівця в галузі усної історії, редактора-засновника журналу “Усна історія” й директора Національної колекції життєвих історій у національному архіві звукозаписів Великої Британії, тричі перевидана, в 2003 році перекладена російською мовою й надрукована в московському видавництві “Весь мир”, є кращим систематичним дослідженням теоретичних аспектів і методичних підходів, історіографічного аналізу й практичних рекомендацій з проведення усно-історичних досліджень.

Декілька разів перевидавався й збірник найвідоміших усно-історичних досліджень “Oral History Reader” — “Хрестоматія з усної історії” за редакцією керівника усно-історичного відділу Британського національного архіву звукозаписів Роберта Перкса й вищезгаданого Алістера Томсона[xxiv]. Статті згруповані тематично й являють собою критичні дослідження методу усної історії, практичні рекомендації й аналіз проведених інтерв’ю, роздуми про інтерпретативний потенціал і можливості, способи використовування усних свідоцтв при написанні історичних досліджень. Деякі з робіт, що були подані в “Oral History Reader”, ввійшли до першої на пострадянському просторі хрестоматії з усної історії, виданої Європейським університетом в Санки-Петербурзі[xxv], до якої зібрані дослідження провідних фахівців у галузі усної історії – Алессандро Портеллі, Пола Томпсона, Алістера Томсона, Тамари Харевен, Луїзи Пассерині та ін. Не ставлячи перед собою завдання історіографічного аналізу, зазначимо, що справжньою подією у вітчизняній усній історії став вихід першого в Україні збірника „Усна жіноча історія. Повернення”[xxvi], де представлені усні історії жінок з різних регіонів України, вікової категорії 70-90 років, які пережили кризові суспільно-політичні ситуації в радянський і перехідний періоди. Матеріал, зібраний співробітниками жіночого центру „Спадщина”, дає уявлення про унікальний особистий досвід, про різноманітні позиції й моделі поведінки жінок, про формування ідентичності в контексті тоталітарного минулого, про роль жінок в історичному процесі, про їхній значний внесок у становлення державності України, підтверджуючи, на думку укладачів те, що жінка завжди була суб’єктом історії.

При всій різноманітності тематики усно-історичних розвідок одне з центральних місць належить використовуванню даного методу в дослідженнях, присвячених історії війн і збройних конфліктів, де, поряд зі зміною тематики внаслідок розширення кола явищ, що вивчаються, стало можливим співставлення офіційної історії з історіями особистих трагедій, переживань і відчуттів не тільки солдатів і офіцерів – безпосередніх учасників бойових дій, але й їхніх дружин, дітей, матерів і подруг. Хрестоматійними вже стали відомі дослідження Л. Пассеріні[xxvii] та А. Портеллі[xxviii], А. Томсона[xxix] та Р. Фрейзера[xxx], Л. Нітхаммера та А. фон Плато[xxxi].

Величезний внесок у вивчення історії і психології війн і збройних конфліктів, з використанням серед інших методу усно-історичного інтерв’ювання, зробили дослідження провідного наукового співробітника Інституту російської історії РАН, дійсного члена Академії військових наук, доктора історичних наук Олени Сенявської[xxxii]. Окрім того, що усні свідоцтва повсюдно цитуються в роботах авторки, в додатках до монографії „Людина на війні” вміщений опис авторської методики й розроблених „Питань для інтерв’ю з учасниками збройних конфліктів ХХ століття”[xxxiii], а в додатку до книги „Психологія війни”, крім авторського питальника – також зразки анкет і питальників для глибокого інтерв’ю, які застосовувалися в ХХ ст.. військовими психологами, соціологами й медиками, починаючи з російсько-японської війни і закінчуючи Афганським конфліктом[xxxiv].

У відповідності до запропонованого Оленою Сенявською методу передбачається, щоб глибокому інтерв’ю передувало анкетне опитування, подібне „багаторівневе” дослідження дозволяє отримати значний масив відповідей на формалізовані запитання протягом анкетування, а потім – розгорнуте пророблення найважливіших проблем у процесі глибокого інтерв’ю. Окрім того, респонденти заздалегідь готуються до „занурення в минуле”, а дослідник отримує можливість співставлення й уточнення інформації, зібраної на різних етапах дослідження. Усно-історичне інтерв’ю відбувається у вільній формі за складеним питальником, але з повним правом для респондентів відповідати лише на ті запитання, на які вони визнають можливим. Особливістю проробленого питальника є наявність кількох блоків взаємопов’язаних запитань, які орієнтують респондента на вільні й розгорнуті спогади в тому порядку, який він вважає необхідним. Внаслідок дослідник отримує можливість аналізувати індивідуально пережиті й осмислені відомості по колу питань, що належать не тільки до об’єктивних анкетних даних про самого респондента, але й до обставин його участі в бойових діях, особливостей фронтового життя й побуту, до широкого спектра ціннісних характеристик респондента. При цьому цікаві не тільки відновлені в пам’яті події воєнного часу і думки й почуття, що виникали в той період, але й проблеми, пов’язані з виходом респондентів із війни, її вплив на їхню долю й особистість, враховуючи світогляд, ретроспективне ставлення до того, що відбувалося з ними в роки війни.

Закінчується реалізація проекту „Блокада Ленінграда в індивідуальній і колективній пам’яті мешканців міста”, що здійснювався Центром усної історії Європейського університету в Санки-Петербурзі, в роботі якого брали участь викладачі, аспіранти, випускники й співробітники університету. В межах даного проекту протягом декілька років проходив збір усних спогадів з людьми, які пережили блокаду Ленінграда – з тими, хто пережив ці роки бувши достатньо дорослим і з тими, хто пам’ятає блокаду не стільки за особистим досвідом, скільки за оповіданнями старших, з тими, хто пробув у Ленінграді всю блокаду або з різних причин і в різний час був евакуйований з міста. Особливістю методу цієї дослідницької групи стало використання біографічних напівструктурованих інтерв’ю, що не обмежували оповідання блокадника хронологією війни, а надавали йому можливість самостійно „вписати” блокадний досвід в історію свого життя; а також відхід від звичайного для інтерв’ювання використання статистичної вибірки інформантів при визнанні кожного одиничного випадку репрезентативним, а кожного інтерв’ю таким, що має самостійну цінність для вивчення трагічного досвіду в житті ленінградців у 1941-1944 рр.[xxxv]

Але крім того що усна історія дозволяє почути “голос минулого”, голос тих людей, які робили й переживали історію, спростувати або підтвердити ті чи інші інтерпретації минулого, вона ще дає можливість розробки й застосування нових підходів і методів аналізу усного свідчення як історичного джерела. На сьогоднішній день існує два основних способи аналізу інтерв’ю — реконструктивний і наративний (семантичний). Основне завдання реконструктивного методу — тут переважно використовуються біографічні інтерв’ю[5] — полягає у відтворенні ситуації, середовища, соціального контексту або їхніх окремих елементів, динаміки формування й змін тих чи інших структур, інститутів і організацій на підставі оповідей про індивідуальний щоденний рутинний досвід і практику, міжособистісні взаємозв’язки, індивідуальні життєві прагнення та їхню реалізацію. Наративний метод, що більшою мірою є підходом і набором можливостей, ніж єдиним теоретично обґрунтованим нормативним пізнавальним засобом, базується на аналізі самої оповіді, на текстуальних особливостях інтерв’ю з метою виявлення того, як оповідач сприйняв, оцінив, запам’ятав і згадав/переказав ту чи іншу подію, епізод або свій життєвий шлях у цілому.

Можливості наративного аналізу досить великі — від значного мазка пензля рецензента (або по–школярськи примітивного переказу усної історії інформанта “своїми словами” дослідника) до суворо структурованого і формалізованого підходу інтерпретативного дискурс–аналізу[xxxvi]. Між цими полюсами пізнавальних підходів знаходиться багатий арсенал дослідницьких можливостей, які надає історику робота з текстом інтерв’ю: його тлумачення з “інтенсивно гуманітарних” позицій традиційної літературної критики, оцінка інтерв’ю з “жанрової” точки зору з визначенням стилю викладення й того, як форма оповіді впливає на її зміст, виявлення особливостей “жіночих” і “чоловічих” оповідань, взаємообумовленості офіційного й повсякденного дискурсів. При цьому робота з текстом інтерв’ю з метою вивчення “структур пам’яті”, притаманних їй штампів, стереотипів і стійких конструкцій як архетипів колективного несвідомого, символічного контексту, часової децентрації, статусу міжподійних зв’язків та ін. передбачає його розподіл на ряд текстових фрагментів — “наративних сегментів”, що несуть певне змістове навантаження. Методика виділення цих “фрагментів повідомлення” також достатньо різноманітна й залежить від того, які питання ставить дослідник до інтерв’ю як джерела.

Так, наприклад, одним із найвідоміших і найефективніших варіантів аналізу біографічного інтерв’ю є метод, розроблений німецькими дослідниками Фрицем Шютце та Габріелою Розенталь[xxxvii]. Він оснований на герменевтичній реконструкції кожного окремого випадку шляхом аналізу життєвого досвіду людини, тобто аналізу генетичного, й аналізу самої оповіді про історію життя, тобто наративного аналізу інтерв’ю як тексту. Подібний підхід передбачає, що в межах генетичного аналізу відбувається реконструкція подій у їхній хронологічній послідовності, а також відтворення того змісту, який ці події мали для людини в той період, коли відбувалися. У свою чергу аналіз оповіді, або інакше текстуальний аналіз, передбачає відтворення змісту, який людина вкладає у свій конкретний життєвий досвід сьогодні, а також вивчення тієї послідовності (або конструкта), в якій події розташовуються в оповіданні зараз, у наш час.

У той час, коли генетичний аналіз усних історій націлений, перш за все, на відновлення хронологічної послідовності подій, у текстуальному аналізі головне місце посідає вивчення тематичного поля — сукупності подій або ситуацій, які в оповіданні утворюють той задній план, на тлі якого розкривається певна тема, яка знаходиться в центрі всієї оповіді. Аналіз тематичного поля передбачає реконструкцію форми і структури оповідання про життя, тобто того, яким чином розташовуються тематична і часова послідовність епізодів інтерв’ю. Для цього текст розбивається на певні блоки, в основу яких, відповідно до методу, що розглядається, покладено ряд критеріїв — зміна стилю тексту, перехід від однієї теми до іншої, зміна осіб, від імені яких ведеться оповідь. Потім відбувається фіксація послідовності окремих епізодів (=блоків, =наративних сегментів) і їхня інтерпретація, заснована на абстрагуванні від знання подальших частин тексту і формулюванні різних значень текстуального уривка, виходячи тільки з попереднього та наявного знання. Ці значення (гіпотези) потім порівнюються з послідовностями, які йдуть далі за текстом, внаслідок чого деякі з них підтверджуються, а деякі виявляються помилковими. Мета подібного аналізу полягає у відтворенні “структури випадку”, тобто визначення закономірностей вибору (або відмови від) будь–якої лінії поведінки із низки потенціальних можливостей, відкритих для людини в конкретній ситуації, іншими словами — реконструкції можливостей у середині суспільства, середовища або інституту “відповідати” на те, що соціально відбувається.

Інтерв’ю здійснюється трьома заходами: на першому етапі дослідник дотримується тактики “невтручання” в оповідання інформатора, щоб дати йому можливість самому обирати теми оповіді й по–своєму інтерпретувати події, відібрані ним для своєї “історії” також самостійно. Другий етап інтерв’ю передбачає з боку дослідника ставлення уточнюючих запитань для деталізації тих подій або характеристики тих діючих осіб, про яких йшла мова в ході першого “вільного” етапу. У тільки третьому заключному етапі дослідник ставить інформанту запитання, що стосуються “наративних лакун”, пропущених обставин чи фактів, що з тих чи інших причин не були внесені наратором у своє оповідання.

Ще один підхід до аналізу інтерв’ю ми знаходимо в Кетрін Ріссман у її “Аналізі наративу”[xxxviii], відповідно до якого дослідниця також ділить текст на смислові відрізки, розподіляючи їх потім за змістом і визначаючи таким чином ключові моменти оповідання. Критерієм вичленування змістових сегментів у К. Ріссман є “поетика мови” — інтонації, паузи, сполучники і вигуки.

На вичленуванні окремих відрізків тексту з метою дослідження принципів їхньої зв’язності основний так званий синтагматичний аналіз інтерв’ю, вихідною посилкою якого є твердження про обумовленість і невипадковість появи в інтерв’ю будь–якого змістового блоку “саме тут” і “саме зараз”. Синтагматичний аналіз дозволяє дослідити як наративну компетенцію й причини саморепрезентації оповідача, так і тематичні домінанти й ієрархічність змістових фрагментів тексту. Для того щоб виявити характер уявлень про будь–яку подію, яка знайшла своє відображення в інтерв’ю, і визначити структуру цих уявлень, дослідники застосовують також парадигматичний тип аналізу усного інтерв’ю — виділення певної моделі, відповідно до якої окремі частини оповіді можна об’єднати в декілька груп згідно з тим, як формулюється проблема, що була заявлена в інтерв’ю[xxxix]. У свою чергу, в пошуках меж закінчених змістів окремих тематичних фрагментів інтерв’ю ми пропонували розподіл усього транскрибованого тексту інтерв’ю на ряд текстуальних фрагментів, що несуть певне змістове навантаження, а в основу їх виділення нам здалося доцільним покласти критерій логічної завершеності й відокремленості висловлювання як одиниці мовного спілкування, розробленого в межах теорії мовних жанрів М. М. Бахтіна[xl]. При цьому поділі ми в першу чергу орієнтувалися на зміну мовних суб’єктів (інтерв’юера й інтерв’юруємого) й адресність як конститутивні ознаки висловлювання, за яких кожний наративний сегмент являє собою відповідь на “приховане” запитання, тобто запитання, яке, за думкою оповідача, повинен був би поставити дослідник.

Ширші інтерпретативні можливості пропонує контекстуальний аналіз усного свідоцтва, відповідно з якими визначається й аналізується екзистенціально–історичний контекст як світ об’єктів, станів і подій у минулому, про які говорить респондент; ситуаційно–соціокультурний контекст реального часу, в якому відбувається інтерв’ю, детермінований статусно–рольовими, статевовіковими, інституціональними стосунками, місцем і “культурним середовищем” спілкування й т. ін.; інтерпретативний контекст запровадження в науковий обіг інтерв’ю як історичного документа в ході написання конкретно–історичного дослідження.

Позначені нами підходи до аналізу інтерв’ю пояснювальний потенціал своїх можливостей реалізують на рівні “кінцевого продукту” — транскрибованого наративного тексту. При цьому відкритим залишається питання наративних трансформацій, тобто відокремлення наративних операцій, які перетворюють “сирий матеріал” потенційно можливих історій інформанта в оповідний текст, вивчення логічної послідовності цих прийомів, і на цій основі виявлення загального й особливого у відборі оповідачем ситуацій, діючих осіб і їхніх характеристик, у розташуванні цих елементів у якомусь штучному порядку, що в свою чергу реалізується в презентації нарації — усно–історичному інтерв’ю. Можливості такого аналізу, на наш погляд, пропонує породжувальна модель наративного конституювання Вольфа Шміта[xli], яка схематично виглядає так[xlii]:

Презентація нарації

Вербалізація й артикуляція

Нарація

Композиція

Історія

Відбір

Події

Тут події являють собою сукупність усіх реальних ситуацій, персонажів (діючих осіб) і дій в історичному минулому інформанта, які сформували його індивідуальний досвід і ідентичність, і для цієї сукупності характерна потенційно нескінчена деталізація і конкретизація, часове простеження в дальше минуле і внутрішнє дроблення. На підставі цих подій — одночасно реальних і опосередкованих суб’єктивним досвідом індивіда — відбувається відбір ситуацій, персонажів, дій та їхніх властивостей у певну історію, яка, на відміну від необмеженої кількості подій, має початок і кінець, що фіксують визначену кількість елементів подій і їхніх характеристик, про які інтерв’юрований вирішив розповісти інтерв’юеру. При цьому слід враховувати, що ситуації, відібрані наратором в історію, яку він викладе в подальшому оповіданні, є не механічним добором елементів подій, а ментальним конструктором у відомості оповідача, який, осмислюючи свій минулий досвід, зводить його до тих небагатьох елементів, які створюють його історію.

Тут, однак, необхідно зробити одне суттєве уточнення. Запропонований аналіз наративного конституювання може бути застосований більшою мірою для проблемно–наративного або неструктурованого автобіографічного інтерв’ю, тобто в разі невтручання дослідника у власний виклад інформантом суб’єктивно значущих епізодів або елементів подій. У випадку конкретизації дослідником деталей, які оминули, відновлення уривків оповідань і уточнення змісту, який оповідач укладав у свою розповідь, як це, наприклад, передбачається в моделі Шютце–Розенталь, на другому етапі інтерв’ювання породжуюча модель наративного конституювання поступиться місцем аналізу співвідношення реконструкції автобіографічної ідентичності оповідача і його індивідуальної версії власного життя (див. вище).

Аналіз наративних трансформацій не дає відповіді на питання чому оповідач відібрав ті чи інші ситуації або тих чи інших діючих осіб для своєї історії, але дозволяє виявити як типові для даної групи інформантів образи, елементи подій і їхні характеристики, так і критичні, використовуючи термінологію Е. Гренді, значення “нормальних виключень” або “незвичайно звичайного”, що дозволяють розглядати екстремальні випадки як репрезентативні.

Трансформація подій в історію є також полем реалізації внутрішніх когнітивно дисонуючих або консонуючих регулятивів індивіда[6][xliii], що при відборі того чи іншого елемента передбачає невідбір багатьох інших. Те, що не відібрали, не подали в історії як другому рівні наративної трансформації є не тільки неактуальним, але часто придушеним, витиснутим, таким, що не вписується в нормативні прийняті суспільством стандарти спогадів, формуючи так звані “наративні блокади” в інтерв’ю. Алістер Томсон, який вивчав саме цей феномен витиснених спогадів, дійшов до образного висновку, що “пам’ять — це поле бою. Ми б’ємося з собою, формуючи в пам’яті певний образ нашого минулого досвіду і придушуючи інші, альтернативні спогади. Ми беремо участь у боротьбі різних точок зору на минуле, різноманітних спогадах про минуле — боротьбі, що розгортається в публічному просторі”[xliv]. У свою чергу, старанна під час роботи з текстом фіксація подібних лакун дає можливість сформулювати запитання для “уточнюючого” етапу або проведення серії повторних інтерв’ю.

У моделі Шміда наступний рівень наративних трансформацій поданий саме оповіданням (нарацією) як результатом композиції — лінеаризації й перестановки епізодів історії всупереч їхньому природному хронологічному порядку[xlv], що активізує змістовий потенціал, закладений в історії. На цьому етапі закінчується процес формування змістовно–тематичної й інтенціональної спрямованості інтерв’ю на предметну сферу й можливості репрезентації особистісного досвіду, індивідуально сконструйовану й осмислену в свідомості оповідача дійсність.

Очевидно, що ця модель конституювання наративу відображає ідеальний, позачасовий генезис оповідання, що не піддається спостереженню на рівні трансформацій, але приводить до виникнення того єдиного доступного для аналізу кінцевого продукту — інтерв’ю–як–тексту, в якому і закладений найбагатший інтерпретативний потенціал усного свідоцтва. Що стосується виявлення зазначених рівнів, то воно є лише допоміжним засобом для наступних операцій, пов’язаних з аналізом тексту. Так, наприклад, відібрані для історії елементи дають підстави для аналізу подальших у наративі описів, оцінок, міркувань і декларацій оповідача (підкреслимо, що нарація не виключає дескрипції, а навпаки, припускає її для експозиції ситуацій, діючих осіб і самих дій[xlvi]) і класифікації наративних сегментів тексту за стилем оповідання (Шютце–Розенталь), або служать критерієм виділення змістових одиниць для кількісного контентаналізу[xlvii], тематичних домінант для синтагматичного й асоціативних груп для парадигматичного аналізу інтерв’ю.

Презентація нарації у вигляді історії, що артикулює, “звучить”, де задіяні паузи, інтонація, міміка, жести оповідача, семантично значно багатша, ніж написаний текст, і це є найважливішою особливістю усно–історичного свідоцтва і пов’язаних з нею труднощів інтерпретації. Процес переведення Звуку в Знак при транскрибуванні аудіозапису інтерв’ю наштовхується на проблеми, які складно вирішити, — як передати в транскрипті інтонаційну варіативність оповідання, зміну швидкості й ритму мови, голосову модуляцію й особливу музичність усної мови, змістові акценти й маркери значень. Будь–який транскрипт неминуче містить частку дослідницького суб’єктивізму, що аж ніяк не применшує достоїнства усної історії як методу історичного дослідження, а є його специфічною рисою, відкриваючи нові можливості інтерпретацій усного свідоцтва.

Зокрема – пошуку шляхів оптимального об’єднання в єдиний інтерпретативний простір обох рівнів трансляції усної історії – як акустичного і як текстового протоколів. Інтерпретативний потенціал цих двох рівнів рівновелико багатий і в той же час не порівняно різний, і спокуса відмови від використання Звуку під час роботи з транскрибованим текстом обкрадає й збіднює усне повідомлення.

Повнота аналізу усної історії, на наш погляд, можлива лише за умов комплексного використовування цих двох протоколів, тим більше, що в низці випадків наративного аналізу інтерв’ю певний просодичний компонент або паралінгвістичний елемент комунікації – інтонаційний контур, ритм і голосність мови, перериваючий або накладений на голос сміх, зітхання, плач – лежить в основі поділу тексту на деякі наративні сегменти (див. вище).

Звичайно, графічні й літерні символи, що використовуються при транскрипті, - іноді вибрані дослідником довільно, частіше з урахуванням існуючих нотаційних систем[xlviii] - дуже „обважнюють” текст, роблячи його складним для цілісного читання, тому при друкуванні усних інтерв’ю різноманітність цих символів мінімізується до звичних оку трьох крапок, ком і тире. Під час підготовки до друку в цьому збірнику усних історій колишніх остарбайтерів м. Харкова ми також гранично спростили символіку подання немовної інформації, дозволивши собі єдину редакційну правку – опускання незначних фрагментів інтерв’ю, що в тексті позначено знаком <…>.

Ще в 1968 році Костянтин Симонов відзначав, що «для того, щоб виробити якийсь погляд на війну, треба її знати. Для того, щоб сказати про неї правду, треба знати погляди різних людей, які брали участь у її подіях. Ми ще маємо цю можливість. Якщо ми загубимо її, якщо ці люди підуть, то ми матимемо справу лише з документами, і наші пошуки наберуть іншого характеру. …Ми станемо тим ближче до правди, якщо будемо розмовляти з людьми, які брали участь у війні, докопуючись їхньої індивідуальної правди, точки зору на війну, тобто до власної розповіді людини про те, що вона бачила, відчувала, переживала, як вона дивилась на речі, як вона вважала тоді, — це особливо важливо постаратися відновити — як вона вважала тоді!.. Мені здається, що необхідно якнайбільше знати про війну і шукати правду на схрещенні різних точок зору»[xlix].

Усні історії, що ввійшли до даного збірника, записані в 2003 році, їхні автори – колишні остарбайтери, а зараз члени Харківського міського товариства жертв нацизму. Ці історії порівняно невеликі, тому що з самого початку передбачали розповідь про один, трагічний для цих людей досвід – примусове перебування в Німеччині в роки Другої світової війни. Враховуючи всю складність і неоднозначність цього досвіду, ми свідомо відмовилися від розгорнутих біографічних оповідей, передусім на прохання самих колишніх остарбайтерів – адже будь-яке співробітництво у виробництві публічного спогаду можливо рівно настільки, наскільки велике бажання одного розповісти свою історію всім. Дослідницька позиція стриманої прихильності й сприйнятливого невтручання дозволила побачити кожну історію такою, якою вона створювалась оповідачем самостійно – без структурованого питальника, з власними асоціативними рядами і зв’язками, з повільним, часом надзвичайно важким пошуком слів для опису того, від чого довгі роки відверталося суспільство, не бажаючи прийняти і зрозуміти особистий біль одного й історичність образи гідності багатьох. Ми також категорично відмовилися від структурованого питальника і порівняння отриманих відповідей на стандартизовані запитання, тому що, на нашу думку, інтерв’ю-спогад знаходиться поза імперативом вимірної порівнянності – їхній асоціативний характер робіть порівняним зміст, але не форму його запитування. 

Звичайно, досліджуючи феномен примушування до праці, тільки усними свідченнями обмежитися не можна, і існуючий величезний масив документів з історії українських остарбайтерів ще чекає на своїх дослідників. Але, визначаючи предметом історичного дослідження суб’єктивний досвід людини, систему значущих для неї значень і змістів – у зв’язку з цим не можна не навести відоме висловлювання А. Портеллі про те, що „те, у що вірять інформанти, тією ж мірою становить історичний факт (факт того, що люди в це вірять), що й подія, яка трапилася реально”[l] – ми можемо проаналізувати ці повідомлення з метою визначення їхніх характерних особливостей.

Ми вже звернули увагу на те, що в цілому, з небагатьма винятками, ці історії невеликі, що в першу чергу пояснюється, на наш погляд, особистою невпевненістю оповідача в інтегрованості власного спогаду в публічний простір. У результаті ми натрапили на відхилення від переказування або спотворення розповіді про події та особистісну участь у них при неможливості їх співвідношення із загальноприйнятими й ухваленими стандартами, тим більше, що такі стандарти, внаслідок більш ніж півстолітньої відсутності подібної тематики в метанаративній структурі тоталітарного дискурсу радянської доби, не завжди існують. Збережене побоювання перед публічним відтворенням власного досвіду породило й так звану „наративну редукцію” – свідоме зменшування, знижування значущості тих чи інших подій або дистанціювання від них, часткове чи повне, а пошук „попереднього висловлювання”[7] – деяку заплутаність і нелогічність розповіді.

В статті „Текстуальний аналіз усно-історичного свідчення”[li] ми вже відзначали, що ґрунтуючись на теорії висловлювання як одиниці мовного спілкування, можна пояснити і нерівномірну тривалість опису події, явища або процесу в оповіданнях колишніх „остарбайтерів”. М. Бахтін, визначивши однією з конститутивних ознак висловлювання його зверненість до кого-небудь (або „адресність”), писав, що людина, коли говорить, завжди враховує апперцептивний фон сприйняття (або відповідного розуміння) його мови адресатом – наскільки він обізнаний у ситуації, чи володіє він спеціальними знаннями в якій-небудь галузі, які в цілому його погляди, переконання і упередження, симпатії та антипатії[lii]. Цим можна пояснити, чому зустрічаються в наших усних свідченнях і відтворюються з усіма подробицями деталі технічних процесів з виробництва якої-небудь заводської чи фабричної продукції (наділення дослідника необхідними знаннями), або довгий ряд особистих характеристик як рідних і близьких, так і нових, знайдених уже в Німеччині, знайомих (уведення дослідника в незнайому йому ситуацію).

Я работал… назовем слесарно-сборочный отдел… У нас кузня была. Рядом был цех, в котором делали детали какие-то из дюрали для самолетов, наверно, для гидросамолетов, … Там станочки стояли – пневмопреса, клепали вот из этих уголков всяких, какие-то изделия именно для самолетов. Был механический цех, где были токарные станки, револьверные станки, сварочные работы. … Автоген, и газосварка, и электросварка. И был чисто инструментальный цех, где слесаря делали штампы, матрицы и пуансоны. Там несколько человек – это хорошей квалификации слесаря лекальщики работали. Они делали вот эти матрицы, закаляли их в газовой такой печи и в масле… Вот такая операция была. (Г. А. Марченко).

 Однак тривалість опису події в оповіданні у співвідношенні з тим, скільки часу він тривав у минулому, яку інакше ще називають „швидкістю оповідання”, можна пояснити, використовуючи розроблену в межах психологічної науки теорію „психологічного часу особистості”[liii]. Для нас важливою є наступна ідея авторів теорії – у структурі психологічного часу масштаб події визначається тим впливом, яке він, в уявленні людини, справляє на її життя в цілому, і на його основні сфери зокрема. Так, наприклад, розповідь про звільнення може зайняти декілька хвилин, у той час як осмислення окремої події, епізоду і випадку з уведенням до оповідання додаткових персонажів, аксіологічною інтерпретацією їхніх вчинків з подальшою узагальнюючою експлікацією часто більш пролонговані. Звідси й основне зосередження уваги респондентів – колишніх „остарбайтерів” – на відтворенні неоцінного досвіду людських стосунків: дружби, любові, взаємовиручки і взаєморозуміння, чому, за визначенням, не було місця в нацистській системі придушення особистості.

У межах теорії психологічного часу особистості можна досліджувати і часові децентрації оповідання, які виявляються в зміщенні часового центру події, що описується на шкалі реального хронологічного часу в бік його віддалення (спроба забути, стерти з пам’яті, деактуалізувати) або наближення, коли респондент розповідає про що-небудь так, ніби воно реально відбувається в наш час. І знову йдеться про психологічну ціну, значущість і рівень впливу події як на оцінку минулого досвіду, так і на оцінку самого себе в цьому досвіді – власній ідентичності „остарбайтера” в її найважливіших складових: громадянській, етнокультурній, родинній, професійній та віковій.

Примушення до праці як такої сприймається колишніми примусовими робітниками як складова, але не визначальна частина здійсненого насильства над волею. Рабська, підневільна праця стоїть в одному ряді з насильницьким розлученням з батьками, рідними, друзями й подругами, з примусовою депортацією, поміщенням в незвичні побутові, соціальні й економічні умови й вимушеною спробою адаптації до них. Дуже образно сказала про це Зінаїда Іванівна Башлай:

Мы любили свою Родину. Мы были с ней разлучены, и мы от этого очень страдали. И только тот, кто это пережил, понимает, что это, наверное, хуже, чем голод. Когда меня особенно донимала тоска, я уходила в лес, плакала и кричала: «Мама, мама!»

<…> Мы были разлучены с родными, мы не имели никакой связи с ними, никакой переписки. Эта система, привлекая к себе для принудительного труда иностранных рабочих, не побеспокоилась о том, что нужно <…> людям обеспечить хоть какую-то связь с родными.

 В усних свідченнях колишніх „східних робітників” звертає на себе увагу постійне оперування категорією „ми”, злиття власного досвіду з множинним досвідом інших людей: „нас гнали”, „ми їхали”, „нас розподіляли”, „ми жили”, „ми працювали” та ін. Тобто в даному випадку, для того, щоб стати предметом оповідання, досвід піддається узагальненню, а не індивідуалізації, як, наприклад, в усних розповідях ветеранів Великої Вітчизняної війни – учасників бойових дій.

Усні свідчення колишніх остарбайтерів відрізняють і особливості змістових відтінків мови, які не передаються при написанні, втрачаються в транскрипції й аналізуються виключно при роботі з магнітофонним записом. Перш за все, це наявність нерегулярних граматичних пауз в основній частині оповідання – різної довжини і спонтанно розташовані у фразі, вони підкреслюють емоційність розповіді, в той час як вступна і заключна частини більш „епічні”, тобто характеризуються паузами, витриманими в одному ритмі.

При всій повторюваності образів, епізодів і обставин ці оповідання демонструють різноманітність реальних ситуацій, які часом важко навіть уявити і свідками яких вимушено ставали колишні остарбайтери – від ненормативних сексуальних стосунків у жіночих бараках концентраційного табору до пошуку їжі серед сміття та відходів. Саме темі голоду і пошуку засобів до існування належить основне місце в розповідях про повсякденне життя колишніх східних робітників. Друге займає опис житлових умов, деталей побуту, розпорядку дня. Якщо виділити ті символи і центральні образи, навколо яких групуються окремі висловлювання, то крім сумно відомого супу з брукви, нар у бараках і одноманітної, виснажливої роботи слід назвати також товарні вагони, дерев’яні черевики і шматок синьої тканини з жовтими літерами „ОСТ”.

Маніпуляція фактичними деталями і хронологічною послідовністю подій, формуючи певний символічний контекст шляхом ставлення в центр оповідання певних центральних образів, які мають особливе психологічне значення, пам’ять виконує не тільки символічну, але й формальну функцію. У даному випадку мова йде про „горизонтальну” й „вертикальну” організацію пам’яті, де „горизонтальна” організація характеризує хронологічну послідовність дискретних подій, згрупованих навколо певних ключових фактів, а „вертикальна” розташовує ці події, починаючи з нижчого „особистісного” рівня до рівні чистої політики, міжнародних або дипломатичних відносин. У нашому випадку цікаві саме „вертикальні” зсуви в режимах пам’яті, коли окремі, значущі для респондента епізоди розкриваються в контексті вадливих воєнних або політичних подій:

Как получилось?… Понимаете, у них спальни – отдельно девочки, отдельно мальчики их спали. И у них почему-то было заведено… Так оно ж везде, знаете раньше наши жили люди обеспеченные и богатые. Горшки ночные стояли, я выносила, я мыла их. Вынесла два горшка и поставила в коридоре. А меня кто-то позвал, я поставила. Шел мальчишка, как дал, и оно разлетелось все по этому…

Вдруг приходит моя хозяйка, вся красная, и давай меня бить по щекам. Я не ожидала, так все хорошо было. И вдруг отакое вот…Ох…

И тут же она сейчас же – иди подавай, иди то, иди то, иди то…

Видимо плохие вести были со Сталинграда. Там уже начали бомбить, Польшу… Да! Да уже Германию стали американцы бомбить. Видно у них уже было такое настроение. Ну, я и получила. Потом я плакала целый день. (П. І. Єскина).

 Специфічна в цих розповідях і оцінка місцевого німецького населення, особливо тих, з ким пліч-о-пліч протягом декількох років довелося працювати на фабриці, заводі, в сільському господарстві. Співчутливе ставлення „простих німців”, допомога, яка іноді межувала з самопожертвою, підтримка і солідарність у неприйнятті фашизму конструюють образ „чужого” як „свого іншого” – при всьому контрасті не відірваного і сприйнятого з симпатією:

Что еще? О доброте людей? Не знаю, что сказать. Есть среди них отдельные такие, такие фашисты, что даже плюнуть не хочет тебе в морду. А есть такие, которые готовы все отдать. В общем, больше, чем половина людей относились к нам хорошо. Например, ко мне. Или я в рубашке родился… Я не слышал, чтоб меня кто-нибудь громко заставлял «Шнель, шнель арбайтен». Работал я обыкновенно, в силу своих мер и сил. Не перегружался. Это не у нас – чем больше работаешь, больше погоняют. Я там проработал столько – я ни разу не слышал, чтобы кто-нибудь сказал «Экономьте электроэнергию». Лампочки горят днем и ночью, никто не орет, никто не ругается. Я удивлялся, честно говорю. То кусочек хлеба кинут, то бутербродик кинут, то окурок кинут, то сигаретку кинут. Хорошие люди, хорошие. (В. С. Чернобаєв).

 Усні історії колишніх остарбайтерів, наведені в цьому збірнику, багато в чому не співпадають, а інколи й різко відрізняються від образів і формулювань, ухвалених офіційною історіографією. Але в них немає, на наш погляд, прагнення спростування загальноприйнятих версій минулого, розвінчування одних і прославлення інших, повалення старих і ствердження нових ідеалів, героїв і подвигів. Просто сприйняття звичайної людини, її ціннісні орієнтації, думки й переживання є іншим, відмінним від офіційного способом розповіді про війну, з іншою системою координат і іншим ракурсом, під яким сприймаються і згадуються події війни.

Звичайно, спогади одного не дають підстав для обґрунтованого узагальнення стосовно багатьох, і будь-яка розказана тут історія унікальна так само, як унікальне й неповторне життя кожної людини. Але враховуючи нерозривний зв’язок між індивідуальним досвідом і соціально-історичним контекстом, головна заслуга усної історії полягає у вивченні взаємообумовленої дистанції і зв’язку між ними, між офіційним і щоденним дискурсом, між значущою для оповідача його правдою й узурпованим традиційною історіографією викладенням того, „як це було насправді”.

Над усною історією невблаганно володарює час: покоління людей, що йдуть з життя, забирають з собою і свої історії, і це безцінне джерело стає безповоротно втраченим. Згаяна радянськими істориками внаслідок ідеологічно нормованого права на пам’ять можливість широкомасштабного збирання усних свідчень сьогодні ще може бути компенсована об’єднанням інтелектуального потенціалу сучасних науковців у цій галузі історичних досліджень. І тут, за нашим переконанням, на першому місці повинна бути робота з організації, запису й аналізу усних інтерв’ю з представниками того покоління, яке пережило, безперечно, найтрагічнішу, найскладнішу й найсуперечливішу подію в історії всього ХХ століття – Другу світову війну: з тими, хто бився на її фронтах і з тими, для кого вона стала „іншою війною” – звичайним населенням окупованих територій і тилу, колишніми військовополоненими, в’язнями гетто й концентраційних таборів, колишніми примусовими „східними робітниками” – остарбайтерами. Долаючи анабіоз заколисуючого позитивізму, зриваючи рятувальний для тоталітарного минулого полог загальної безпам’ятті, ці історії дають можливість зрозуміти й прийняти місце й роль Звичайної Людини в Історії.

Література