Річард Пайпс

Утеча від свободи: що росіяни думають і чого вони хочуть*

Коли Радянський Союз припинив своє існування, були великі сподівання, що Росія, позбувшись комунізму, твердо піде прозахідним курсом, тобто демократизує свою політичну систему, надасть своїм громадянам гарантовані права і свободи, возз’єднається з міжнародним співтовариством. Принаймні такими були обіцянки, зроблені Президентом Борисом Єльциним, коли він прийшов до влади. Проте через десять з лишком років ці сподівання не справдилися. З тих пір, як колишній полковник КДБ Владімір Путін став Президентом у 2000 р., російські демократичні інституції придушено, громадянські права обмежено, а співробітництво з міжнародним співтовариством аж ніяк не гарантовано.

Чим пояснити ці небажані тенденції? Дані про результати опитування громадської думки, що походять з різних джерел, переконують, що відповідь на це питання складніша, ніж це здається на перший погляд. Хоча антидемократичні, антиліберальні заходи, до яких удався Путін і його адміністрація, відіграли в цій ситуації велику роль, існує чимало свідчень того, що вони не лише не були нав’язані російському народу, а фактично були підтримані ним. Ці свідчення показують також, що з десяти росіян не більше одного стурбовані демократичними свободами та громадянськими правами.

DÊJÂ VU

Перш ніж аналізувати, що росіяни говорять і думають сьогодні, необхідно звернутися до російського минулого. Всупереч своїй репутації непередбачуваності, росіяни насправді винятково консервативна нація, чия ментальність і поведінка змінюються дуже поволі, якщо й взагалі зазнають змін у часі, незалежно від того, який режим перебуває при владі. Ще якихось 75 років тому назад, 80 відсотків російського населення було зайнято в сільському господарстві і проживало в розкиданих, замкнених переважно на самих собі селах. У країні було лише два великих міста – Москва і Санкт-Петербург, що самі на велику міру складалися з вихідців із села. Ті соціальні взаємини, що на Заході виглядають само собою зрозумілими, у переважно сільському суспільстві були надзвичайно слабко розвинені: Росія була не стільки суспільством у повному розумінні цього слова, скільки конгломератом десятків тисяч ізольованих сільських поселень.

Унаслідок цього, національні почуття були також недорозвинені, проявляючись переважно в часи іноземних вторгнень. Ще донедавна російські селяни, схоже, частіше ідентифікували себе як православних християн, аніж росіян. Дореволюційний царський режим, який карав будь-які спроби своїх підданих втручатися в політику, залишався далекою від них силою: він стягав податки й набирав солдат, але фактично не давав своїм громадянам нічого взамін. До 1861 року абсолютна більшість російського населення складалася з кріпаків, залежних чи то від держави, чи то від поміщиків. Покріпачених селян можна було цілком законно бити, висилати чи віддавати в солдати, проте їм було заборонено скаржитися властям на свавілля. Поняття прав людини залишалося для них чужим.

Приватна власність і відкрите правосуддя також не дістали належного розвитку, з’явившись у цій країні відносно пізно, до того ж у формах, далеких від досконалості. В той час, як в Англії земля стала товаром уже в 13 столітті, в царській Росії вся земля належала короні до середини 18 ст., коли право власності було надане дворянству. Абсолютна більшість селянства жила в общинах, які утримували за собою право на сільські землі та періодично перерозподіляли їх між господарствами відповідно до кількісних змін у родинах. Лише незначна меншість населення безпосередньо володіла своїми землями. До 1864 р. в Росії не було дієвої системи судочинства. Та ___________________

*Переклад здійснено за виданням: Richard Pipes. Flight From Freedom: What Russians Think and Want // Foreign Affairs (New York).May/Jun.2004.Vol.83, Iss.3, p.9-15. Друкується з дозволу Foreign Affairs та автора. Часткове або повне відтворення цього тексту без дозволу видавництва не допускається.

й після того справи, що кваліфікувалися як політичні злочини, найчастіше вирішувалися адміністративними, а не судовими методами.

Зазначені вище фактори – відсутність соціальної та національної цілісності, неусвідомлення громадянських прав, брак реальних уявлень про приватну власність і неефективне судочинство – спонукували росіян бажати сильної царської влади. За відсутності міцних соціальних зв’язків у суспільстві, вони покладалися на державу, що захищала їх один від одного. Своїх правителів вони хотіли бачити одночасно сильними та жорсткими, визначаючи подібні якості одним словом - „грозний” . Цей епітет, що прикладався до царя Івана ІУ, насправді означає „страх” і „трепет”, але часто неправильно перекладається словом „жахливий”. Життя навчило росіян, що слабкий уряд (а демократія вважається саме такою) асоціюється з анархією та беззаконням.

Такою є російська культурна спадщина, що робить росіян, навіть у новітній час, найменш соціально й політично розвиненим народом європейського континенту. Двічі за одне століття – в 1917 і 1991 роках – їхній уряд обвалювався майже за одну ніч, в той час, як люди, здавалося, залишалися байдужими до його долі. В обох випадках російські уряди втрачали право на існування в очах росіян через те, що переставали бути „грозними”.

ВІДКИДАННЯ ПРАВ

Сучасний настрій російського населення може бути визначений через опитування громадської думки. Провідною установою, що займається цим, є Всеросійський центр по вивченню громадської думки (російська абревіатура - ВЦИОМ), який перебуває в Москві під керівництвом Юрія Левади. Глибокі дослідження щодо ставлення населення до різноманітних проблем, здійснені цією установою, важко переоцінити, оскільки вони дозволяють проникнути в думки росіян. Подібні опитування здійснюються також Інститутом комплексних соціальних досліджень Російської Академії наук і центром для вивчення ринкових відносин і громадської думки Валідата, очолюваним Марією Волкенштейн. Результати їхніх досліджень часто можна бачити на сторінках газети „Известия”.

Зазначені вище джерела переконують, що сучасні росіяни, як і їхні предки, в масі своїй відчувають відчуження від держави та суспільства. Вони віддані своїм родинам і друзям, тобто тим, до кого вони можуть без церемоній звертатися на „ти” (на відміну від більш формального „ви”), натомість не відчувають особливої близькості до будь-якої більшої соціальної спільноти. Принцип довіри до сторонніх, який є базовим для західної цивілізації, усе ще відсутній в Росії.

Росіяни відверто ідентифікують себе з „малою батьківщиною”. На запитання „Що Ви найбільше пов’язуєте з ідеєю нашої нації?” у рамках опитування 1999 р. 35 % відповіли: „ Місце, де я народився й виріс”, тоді як лише 19% вказали на „державу, в якій я живу”[1]. Росіяни значно більше асоціальні та аполітичні, ніж громадяни західних країн. Вони прагнуть до втечі в свій маленький світ, де можуть почуватися впевнено. Про них кажуть, що вони живуть „в окопах”, оточені ворогами[2]. Центр Валідата, порівнюючи ставлення громадян до своїх урядів у Росії, США, Великій Британії, Німеччині та Швеції, дійшов висновку, що американці та шведи виявляють найвищий рівень довіри до держави, в той час, як росіяни „не довіряють державі взагалі”[3].

Демократія повсюдно розглядається як обман. Переважає відчуття того, що російська політика „приватизована” й контролюється могутніми кланами. Сімдесят вісім відсотків респондентів під час опитування 2003 р. заявили, що демократія – це лише прикриття для уряду, який контролюється багатими та потужними кліками. Лише 22 відсотки віддали перевагу демократії, в той час, як 53 відсотки проявили відверто негативне ставлення до неї[4]. Коли під час іншого опитування було поставлено питання про те, чи багатопартійна система виборів є більше шкідливою, чи корисною, 52 відсотки опитаних відповіли „більше шкідливою”, і лише 15 відсотків заявили, що вона є „більше корисною”[5]. Політичні партії також непопулярні й більшість росіян зовсім не заперечує проти того, щоб жити в країні з однопартійною системою. Відповідно до недавнього опитування, проведеного центром соціологічних досліджень Московського університету, 82 відсотки росіян відчувають, що вони не мають жодного впливу на уряд країни, а 78 відсотків заявили, що не мають впливу на місцеві власті[6].

Перспектива забезпечення особистих свобод і покращання ситуації з громадянськими правами не викликає помітної підтримки. Діставши питання щодо вибору між „свободою” та „порядком”, 88 відсотків респондентів Воронезької області віддали перевагу „порядку”, не усвідомлюючи, очевидно, того, що ці дві категорії не є взаємно виключними і що в західних демократіях вони лише посилюють одна одну. Лише 11 відсотків при цьому заявили, що вони б не бажали поступитися свободами слова, преси чи демонстрацій задля стабільності. Натомість 29 відсотків виявляють цілковиту готовність безповоротно зректися своїх свобод, оскільки не бачать у них ніякої цінності[7]. Опитування, проведене взимку 2003-2004 рр. соціологічним центром РОМИР, виявило, що 76 відсотків росіян схвалюють відновлення цензури в засобах масової інформації[8].

Подібні настрої змусили Олександра Яковлєва, головного архітектора горбачовської „перестройки”, оплакувати нахил своїх співвітчизників до авторитарного правління. В інтерв’ю газеті „Financial Times” він зауважив, що жодна з партій, які перемогли на виборах до Державної думи в грудні 2003 р., „ні разу навіть не згадали слово „свобода”..., усі їхні гасла закликали до заборони, ув’язнення та покарання”[9].

Система судочинства викликає лише зневагу, оскільки вона є одночасно корумпованою та сервільною щодо держави, особливо після того, як Путін став президентом. У серпні 2003 „Financial Times” повідомила, що провідні російські бізнесмени встановили арбітражну систему, щоб обійти суди, які вони звинувачують у відсутності незалежності. Як заявляють бізнесмени, судова система „керується місцевою владою, урядом, тоді я к бізнесу залишається лише платити за їхні рішення. У російській мові з’явилося навіть нове поняття „судові аукціони”...Виграє той, хто більше заплатить”.

Ставлення росіян до приватного підприємництва та приватної власності ненабагато краще. У ньому домінують настрої від байдужості до цинізму та відвертої ворожості. Приміром, за результатами опитування, опублікованими в січні 2004 р., 48 відсотків респондентів вважають, що досягти добробуту в Росії можна лише через зв’язки. Чотири з кожних п’яти опитаних говорять, що нерівність у розподілі багатства в сучасній Росії є кричущою й незаконною, а більшість із них бачить причину поширеної в країні бідності в невідповідній економічній системі[10].

Лише близько чверті росіян вважає приватну власність важливою складовою прав людини[11]. Один російський аналітик приписує такий настрій нерівномірному розподілу власності в країні. За його підрахунками, лише 3,6 млн. російських громадян володіють майном, вартим збереження: „У Росії надто мало людей, які мають що захищати. З цієї ж причини тут так багато людей, які бажають привласнити чуже добро”[12]. Відповідно до цього пояснення, результати опитування громадської думки показують, що трохи більше половини населення вважає несплату податків і крадіжку в крамницях „цілком прийнятною” поведінкою[13].

Дух підприємництва в Росії також слабкий, тому що питання безпеки переважають над амбіціями. Приміром, на запитання: „Чи погодилися б Ви зайняти керівну посаду?”, лише 9 відсотків дали ствердну відповідь, тоді як 63 відсотка заявили: „Ні, ні за яких умов”[14]. Близько 60 відсотків росіян віддали б перевагу невеличкому, але гарантованому прибутку, в той час, як лише 6 відсотків готові прийняти ризик, пов’язаний з приватним підприємництвом[15]. З кожним наступним роком зростаюча кількість росіян бажає дедалі більшого втручання уряду в економічне життя країни[16]. У 1999 р. 72 відсотки опитаних заявили, що вони хотіли б обмежити приватну ініціативу в економіці[17]. Єдиним світлим контрастом на цьому фоні виглядає те, що молодше покоління більш прихильне до приватного підприємництва та багатства, нагромадженого капіталістичними методами, ніж старші за віком росіяни[18].

З ДВОХ ТОЧОК ЗОРУ

Росіяни мають суперечливі думки про самих себе. Коли їх запитують, не згадуючи при цьому інші нації, що вони думають про себе та свою країну, росіяни надимаються гордістю. Вони говорять про свою „драматичну історію, багату культуру, дружелюбність, чесність, відкритість, емоційність, спокій”. Особливо вони полюбляють нахвалятися своєю перемогою в Другій світовій війні та своїм лідерством у дослідженні космосу. Крім того, вони вважають, що з усіх націй в світі саме вони мають найбільші здатності до дружби[19].

Проте ця картина радикально змінюється, як тільки їх просять оцінити себе в стосунку до інших націй. Згідно з дослідження, проведеними центром Валідата, росіяни вражені гострим комплексом неповноцінності: вони мають найнижчий рівень самоповаги з-поміж п’яти націй, про які згадувалося вище (американці мають найвищий). Це спостереження приводить до переконливого пояснення останніх тенденцій в російській політиці: втративши відчуття національної ідентичності після 1991 р., Росія відчайдушно намагається створити нову ідентичність, що ґрунтувалася б на суміші царизму, комунізму та сталінізму[20]. Центральною віссю цих зусиль є ідентифікація населення з сильним урядом – як удома, так і на міжнародній арені. А „сильний уряд” означає військову потугу, яку іноземці будуть поважати або просто боятися.

Чимало росіян усе ще вважають себе оточеними звідусіль ворогами. На питання: „Чи Росія має ворогів?” під час одного з опитувань дві третини дали позитивну відповідь, послідовно перераховуючи такі загрози (від більшої до меншої): „індустріально-фінансові кола Заходу”, США, НАТО, російські олігархи й банкіри, демократи та ісламські екстремісти. Російські спостерігачі пояснюють, що люди потребують ворогів, оскільки ці останні є чи не єдиним джерелом національної солідарності; ідеали свободи, натомість, доводять свою нездатність служити своєрідним психологічним „цементом”[21].

Щоб зірвати наміри уявних ворогів, 78 відсотків росіян наполягають на тому, що їхня країна має бути великою державою[22]. Це бажання проявляється по-різному. Діставши прохання в 1999 р. скласти список десяти найвидатніших діячів усіх часів і народів, респонденти включили до нього дев’ять росіян. Єдиним іноземцем у цьому списку виявився Наполеон, можливо тому, що зазнав поразки на російській землі. Перші п’ять позицій зайняли, відповідно, Петро Великий, Ленін, Пушкін, Сталін і космонавт Юрій Гагарін[23]. Окрім Пушкіна, всіх цих історичних персон об’єднувало те, що кожен з них досяг успіху в перетворенні Росії на силу, з якою мали рахуватися на землі та в небі. Коли їх запитували, чому вони захоплюються Сталіним, люди відповідали: „Він підняв країну”[24].

Ностальгія за Радянським Союзом значною мірою пояснюється переконанням, що саме тоді Росія була великою державою світового рівня, тобто мала статус, який тепер є втраченим. На запитання, як би вони хотіли, щоб їхня країна сприймалася іншими націями, 48 відсотків росіян відповіли: „могутньою, непереможною, непорушною, великою світовою державою”. Лише 22 відсотка при цьому хотіли, щоб Росію вважали „заможною та процвітаючою”; 6 відсотків – „освіченою, цивілізованою та культурною”; 3 відсотка – „миролюбною та дружньою”; і лише 1 відсоток – „правовою та демократичною”[25]. Ці дані дозволяють пояснити, чому так багато росіян – 74 відсотка опитаних – сумують за Радянським Союзом[26]. Інше дослідження, проведене в кінці 2000 р., включало в себе питання, чи вважають російські громадяни нинішній чи якийсь попередній режим „легітимним, народним і їхнім власним”. Не менше третини застосували ці визначення до Радянського Союзу, тобто режиму, що припинив своє існування дев’ять років тому. Лише 12 відсотків назвали посткомуністичний режим „легітимним”, і лише 2 відсотка назвали його „своїм власним”[27]. Немає, отже, нічого дивного в тому, що в жовтні 2003 р. на запитання, як би вони реагували на комуністичний переворот, 23 відсотки респондентів заявили, що вони б активно підтримали таку акцію, 19 відсотків – що вони б співпрацювали б із заколотниками, 27 відсотка намагалися б просто вижити, 16 відсотків пішли б на еміграцію, і лише 10 відсотків активно б протистояли цьому[28].

Ворожість до Заходу, що багатьма розглядається все ще як ворог і втілення чужих цінностей, дуже поширена в Росії. На питання „Чи Ви почуваєте себе європейцем?” 12 відсотків дали відповідь: „Так, завжди”, тоді як 56 відсотків відповіли: „Практично ніколи”[29]. Сполучені Штати викликають особливу неприязнь, головним чином через те, що вони, як вважають, узурпували собі світову гегемонію, яку раніше змушені були розділяти з Росією. Будь-яка акція США на світовій арені чи в космосі інтерпретується російськими засобами масової інформації як чергова спроба утвердити домінування Вашінгтона. Дії американської армії в Іраку спочатку висміювалися („Подібний страх та істерична стрілянина в усі боки давно вже не спостерігалися в історії війн”, як написав один журналіст у газеті (Известия”)[30]. Коли ж війна завершилася швидкою та рішучою перемогою, Сполученим Штатам знову дісталося в пресі: їхні здобутки приписувалися хабарям, переданим іракським військовим, а не хоробрості та вдалій військовій стратегії.

НАРОДНИЙ ВОЖДЬ

У цілому дані, зібрані в процесі опитувань громадської думки росіян, далеко не втішні. Західні коментатори з жахом спостерігають, як Путін поступово й цілеспрямовано перетворює Росію на однопартійну країну. Проте вони не в стані зрозуміти набагато зловісніший факт, а саме, що росіяни в абсолютній більшості фактично схвалюють цей курс. Звичайно, перемога Путіна на президентських виборах 2004 р. частково пояснюється тим, що він придушив опозицію. Проте своєю популярністю Путін завдячує передусім тому, що він відновив традиційну для Росії модель управління: автократичну державу, населення якої позбавлене політичної відповідальності, а штучну єдність покликані забезпечувати уявні вороги з-за кордону. Єдине побажання, якого Путін поки що не задовольнив – це реставрація Росії як великої військової потуги. Проте, якщо розглядати його відповідь на всі інші вимоги суспільства як певну політичну модель, до цього також дійде в свій час.

Переклад з англійської Яр.Одинця.