Міжнародний симпозіум  
"Університети і нації в Російській імперії в XIX ст.
(Харківський та Віленський учбовий округи)"

16 жовтня 2003 р.

Пряма трансляція в Інтернет!

У приміщенні конференц-залу Центральної наукової бібліотеки ХНУ імені В.Н.Каразіна на час симпозіуму була проведена
книжкова виставка "Харківський учбовий округ (XIX-початок XX ст.)".

ПРОГРАМА

Оргкомітет:

Кравченко Володимир Васильович,
(зав. кафедри українознавства філософського ф-ту, директор Східного інституту українознавства ім.Ковальських, доктор історичних наук, професор). Р.т. 172-037.
 

Реєстрація учасників — ауд. 3-81(оргкомітет, кафедра українознавства) Тел.45-71-92.

Доповідь на пленарному засіданні - до 20 хвилин.

Доповідь на секційному засіданні -до 15 хвилин.

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ: 10.00 конференц-зал ЦНБ

1. Кравченко В. В. (Харків)

І Заснування Харківського університету: до історіографії проблеми.

2. Staliunas D. (Vilnius)

Russia's «Nationality Policy» in the Northwestern Provinces and the Question I of a Higher-Education Institution after the Uprising of 1863-64.

Перерва на каву: 11.15 - 11.45

СЕКЦІЯ 1: 12.0 ауд. 2-49

Голова: Журба Олег Іванович (Дніпропетровськ)

Секретар: Сєряков Сергій Олегович (Харків)

ЗАКЛЮЧНЕ ЗАСІДАННЯ: 17-00, конференц-зал ЦНБ

Informationes 

16 жовтня 2003 р. Східним інститутом українознавства ім. Ковальських  і Харківським національним університетом  ім. В.Н.Каразіна було проведено міжнародний симпозіум "Університети й нації в Російській імперії в ХІХ ст. (Харківський та Віленський учбові округи)".

Його відкрив проректор Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна З.З.Зиман, який нагадав, що в основі моделі  російських університетів , відкритих у ХІХ ст., лежала ідея Гумбольдтівського університету. Це дало можливість органічно поєднати на місцевому ґрунті німецьку систему викладання  з високим рівнем наукових досліджень на природничих  гуманітарних факультетах. Обираючи курс на євроінтеграцію, Україна, за переконанням З.З.Зимана, має поєднати кращі університетські традиції Східної та Західної Європи. А завдання науковців – простежити процес їх формування, звільнивши історію вищої освіти в Україні від  журналістських штампів і стереотипів та ідеологічних  нашарувань попередніх епох.

 Під час роботи симпозіуму  було заслухано 12 доповідей. На пленарному  засіданні виступили В.В. Кравченко (Харків, Україна) і Д. Сталюнас (Вільнюс, Литва).

В своїй доповіді “Заснування Харківського університету: до історіографії проблеми”  В.В. Кравченко розглянув еволюцію поглядів в науковій літературі ХІХ-ХХ ст. на обставини заснування Харківського університету і його характер у перші роки існування. На початку виступу доповідач заперечив поширене уявлення про те, що Харківський університет був створений виключно з ініціативи громадськості. На думку В.В. Кравченка, ця ідея відображає переважно настрої, цінності й світоглядні орієнтири ліберальної інтелігенції Російської імперії кінця ХІХ ст. В той же час , у першій половині цього століття в історіографії панувало інше уявлення про створення Харківського університету. Зокрема, ініціатором його заснування вважалася не місцева громадськість, а просвічений уряд Олександра І. Руйнація цього образу Харківського університету починається після 1855 р. в контексті поширення думок про автономію і самодостатність освіти та її провідну роль у здійсненні ліберальних реформ, на тлі демократизації університетського життя, боротьби з імперською бюрократією й актуалізації національного питання. Творцями подібної концепції були здебільшого представники ліберальної інтелігенції, тісно пов’язані не лише з університетами, а й з громадським і політичним життям. Завдяки їх зусиллям в останній чверті ХІХ ст. – на початку ХХ ст. різко зростає загальна кількість наукових праць, присвячених історії Харківського університету. Саме тоді були створені капітальні праці з історії Харківського університету  М.Сухомлінова,  М. Лавровського, І. Щелкова, А. Лєбєдєва, Д.Багалія, М.Сумцова, В.Бузескула та ін.

На ґрунті ліберальної концепції Харківського університету, як осередку громадянського суспільства, що протистояв державній централізації і уніфікації, на початку ХХ ст. виникає образ українського університету в Харкові. Його головними творцями є Д. Багалій, М. Сумцов і О. Грушевський. Для цього уявлення про початок  Харківського університету є характерним акцентування на регіональній специфіці, підкреслення безперервності історії місцевої освіти з козацьких часів, конфронтаційний підхід до зображення державної та освітньої адміністрації, співвідношення з уже усталеними українськими національними символами .

У 1920-30-х рр. починає формуватися радянський образ історії Харківського університету. Він ґрунтувався на думці про те, що наука і освіта розвивалися всупереч політиці імперського керівництва, завдяки та внаслідок безперервної класової боротьби опозиційного щодо уряду студентства й окремих представників викладацького складу. В 1940-х – на початку 1950-х рр. відбувається синтез подібних уявлень про Харківський університет з традиційним російським націоналістично-слов’янофільським підходом. В результаті сформувався радянський історіографічний образ Харківського університету, який зберіг свою життєздатність і після 1991 р.  Пострадянський період, на думку В. В. Кравченка, не  додав поки що нічого нового до вищезгаданих концептів.      

  Тема  доповіді  Д.Сталюнаса (Вільнюс) мала назву «Національна політика Російської  імперії в Північно-Західному краї  та  питання про вищі учбові заклади після повстання  1863-1864 рр.». 

Литовський колега зазначив, що після придушення повстання 1863-1864 рр. генерал-губернатор Північно-Західного краю Михайло Муравйов став ініціатором відкриття університету у Вільно, маючи на меті розповсюдження російської культури та зменшення кількості "поляків" у російських університетах. Але політична еліта імперії, як про це свідчать "Московские ведомости" М.Каткова, вважала, що для встановлення такого інституту ще не настав час.  Для цього , мовляв, потрібно підвищення культурного рівня етнічних білорусів (за  термінологією газети, просто росіян). Далі доповідач повідомив, що після провалу цієї ініціативи Муравйов шукав інші шляхи, щоб компенсувати скорочення кількості лояльних до імперії службовців та викладачів у північних провінціях. Він значно підвищив платню росіянам, балтійським німцям та громадянам інших країн, які працювали в учбових закладах. Муравйов також надавав додаткові субсидії етнічним росіянам, які після закінчення навчання працювали деякий час у північно-західних провінціях. Також з його ініціативи для вирішення "польського питання" було замовлено місце для "польської молоді" (10%) у закордонних університетах. 

Муравйов також намагався відкрити православну академію у Вільнюсі (на базі семінарії). Формальною причиною відхилення цього проекту стала відсутність фінансів. Та,  можливо, справжньою причиною стало негативне ставлення до нього православних ієрархів. 

Як зазначив Д. Сталюнас, наприкінці 1860-х – на початку 1870-х рр. реалізація ініціатив у сфері вищої освіти залежала від двох головних факторів: відсутності лояльних функціонерів та викладачів, а також від поверховості "польської" цивілізації. Через це приорітет було віддано різним проектам православної академії. На думку Д. Сталюнаса, їхні цілі не було реалізовано через ті ж самі причини, що й проекти Муравйова. На початку 1870-х рр., коли мова йшла про російський університет у північно-західних областях, згадували лише Полоцьк та Вітебськ, але скорочення фінансових та інтелектуальних ресурсів робили несерйозними навіть дебати з цього питання. 

Решта виступів були зроблені на двох секційних засіданнях. Проблемним тлом першого з них були традиції розвитку освіти (насамперед – вищої) на теренах Віленського і Харківського учбових округів до 1805 р. В цьому зв’язку було заслухано шість доповідей. 

Роботу секції відкрив виступ О.І. Журби (м. Дніпропетровськ, Україна) «"Проект академічного зібрання" Ф.Й. Туманського та історіографічні стереотипи освітнього процесу в Малоросії останньої чверті XVIII ст.». 

Доповідь починалася з невеликого історичного екскурсу про те, як у січні 1780 р. бунчуковий товариш Федір Йосипович Туманський виступив з проектом створення в Глухові під патронатом Петербурзької Академії наук Академічного зібрання, вищого навчального закладу університетського типу, демонструючи і декларуючи від імені малоросійського освітнього товариства його орієнтованість на столичні, імперські освітні та духовно-культурні стандарти. Доповідач   проаналізував стереотипи, що домінують в українській історіографії у висвітленні освітнього процесу в Малоросії останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст.  На думку О.І. Журби, занепад автономії призвів до занепаду освіти і культури Малоросії. При цьому беззастережно сприймаються на віру твердження про масовість шкіл та поголовну освіченість населення Гетьманщини,  зазначалося також, що освітній регрес став результатом русифікації, насильницьки нав’язаної згори, наслідком чого стало нищення національної української школи. 

Доповідач підкреслив, що малоросійська культура та освіта останньої чверті XVIII – початку ХІХ ст. розглядаються як жертви примусової асиміляції, а не новий етап  органічного розвитку модерної культури. Одночасно місцева еліта зображується як пасивний об’єкт освітніх намірів урядової політики. О.І. Журба зауважив, що часто засвоєння інтелектуалами стандартів модерної освіти трактується як зрада національним цінностям або, в кращому випадку, як трагічне роздвоєння між "своїм" малоросійським та "чужим" російським. Крім того, в історіографії спостерігається тенденція до відмови розглядати освітні зміни як результат насамперед внутрішньої еволюції духовно-культурних потреб малоросійського суспільства і зміни освітніх стандартів місцевого панства, пов’язаних насамперед з глибокою модернізацією, з "прощанням" освіченого товариства колишньої Гетьманщини із патріархальними, домодерними формами життя. 

Наприкінці свого виступу О.І. Журба підкреслив, що при всій різноманітності відповідних історичних конструкцій та методів дослідження їх зближує генетична пізнавальна спільність – нав’язування сучасних уявлень історичним процесам домодерного суспільства, відмова від ретельної перевірки достовірності історичних джерел та критичної оцінки свідчень і оцінок вітчизняної історіографічної традиції. 

Доповідь Л.Ю. Посохової (м. Харків, Україна) - «Історія Харківського колегіуму в контексті становлення системи вищої освіти в Російській імперії» - було присвячено процесу становлення системи вищої освіти в Російській імперії. Зазначалося, що реформування світської освіти на початку ХІХ ст. тісно пов’язане із реформуванням церковних навчальних закладів, початок якого спостерігається у 80-ті роки XVIII ст., але кардинальні зміни починаються з 1808 р. У доповіді проаналізовано деякі принципи реформ світських і церковних навчальних закладів й зроблено висновок, що реформа 1808 р. була продовженням й складовою частиною реформи освітянської галузі. Церковно-богословська освіта була уніфікована й централізована,  її місце по відношенню до світської освіти чітко визначено. Л.Ю. Посохова підкреслила, що в університетах Російської імперії (окрім Дерптського) не передбачалося богословського факультету, а вищу богословську освіту здобували у духовних академіях. Реформа 1808 р. визначила й новий статус для Харківського колегіуму – статус духовної семінарії. Таким чином, скасовувалися особливості у навчально-виховному процесі, які Харківський колегіум набув у XVIII ст. 

Наступною виступала Т.Ф. Литвинова (м. Дніпропетровськ, Україна). Її доповідь мала назву «Освітні традиції дворянства Лівобережної України в другій половині XVIII – першій половині ХІХ ст.». 

Т.Ф. Литвинова стверджувала, що при характеристиці культурної ситуації на Лівобережній Україні (Гетьманщині, Малоросії) у XVIII ст. загальним місцем стала констатація досить сильного стремління суспільства реґіону до знань, освіти, що виявлялося в числених зверненнях до уряду про відкриття різноманітних учбових закладів, в тому числі університетів, в укладанні освітніх проектів, у поїздках на навчання до Петербургу, Москви, закордонних університетів і академій. Водночас, на думку доповідача, вітчизняні історики з сумом звертають увагу на "зрадницьку" позицію місцевої еліти щодо "рідної школи", орієнтацію на зразки, запропоновані російським урядом наприкінці XVIII ст., що призвело до занепаду традиційних шкіл, неможливості освіти для широких мас і, таким чином, до зниження загального освітнього рівня суспільства. В такий спосіб тиражуються історіографічні стереотипи, сформовані ще в ХІХ ст., поза увагою опиняється зміст і сутність культурно-духовних зрушень, зміни освітніх орієнтирів, чинники, що вплинули на цей процес, залишається без відповідей ціла низка питань. 

В доповіді була зроблена спроба не лише розкрити зміст освітніх орієнтацій панства Лівобережної України, а й визначити причини еволюції освітніх традицій тогочасного суспільства. 

С. О. Сєряков (м. Харків, Україна) виступив з доповіддю на тему “Єзуїтські школи як чинник національно-культурного розвитку в польскій історіографії ХІХ – ХХ вв.”. Вихідним положенням доповіді є думка про значну роль єзуїтського шкільництва у визначенні напрямку розвитку освіти на терені Річи Посполитої, Гетьманщини і Московської (Російської) держави у ХVІІ-ХVІІІ ст. Саме це зробило орденську освіту об’єктом активного вивчення науковцями ХІХ-ХХ ст. Космополітично-національний характер “Товариства Ісуса” спричинив суперечки в польській історіографії ХІХ-ХХ ст. при визначенні ролі єзуїтських шкіл в освітньо-культурному і суспільно-політичному житті Річи Посполитої. Постійна еволюція в тональності відповідних оцінок ордену обумовлювалася зміною соціокультурних умов, в яких формувався світогляд різних поколінь польських науковців. Скажімо, постановка проблеми відбувається саме в романтичній історіографії, яка характеризується ціннісним протиставлення космополітичного національному. Започаткований нею антиєзуїтський підхід безумовно домінував у польській історіографії до останньої третини ХІХ ст., і в цілому – до початку ХХ ст. Зростання польського визвольного руху і відновлення незалежності Польщі (1918 р.) спричинило переосмислення значення католицизму в її історичному розвитку. Як наслідок, з початку ХХ ст. до кінця Другої світової війни домінують позитивні оцінки ролі єзуїтських шкіл у культурному і суспільно-політичному розвитку Річи Посполитої. Встановлення після 1945 р. в Польщі прорадянського режиму на тлі розгортання “холодної війни” сприяли утвердженню в польській історіографії протилежної позиції. Лібералізація після 1956 р. існуючого в ПНР режиму, а згодом – зростання опозиції до нього польського суспільства (в тому числі  й католицької церкви) визначило поступову плюралізацію  в ставленні місцевих науковців до даної проблеми. Природнім продовженням такої еволюції є сучасні підходи до оцінки ролі єзуїтських шкіл у культурному і суспільно-політичному розвитку Речі Посполитої. Вони характеризуються істотною диференціацією думок, пануванням культурологічного розуміння орденського шкільництва і вітсутністю його вкрай негативних оцінок.      

         Я. Нєдзвєдз (м. Краків, Польща) виступив з доповіддю на тему “Значення шкільних риторик в Україні в другій половині ХVІІІ ст. (Znaczenie retoryk szkolnych w Ukrainie w pierwszej połowie wieku XVIII)”. Наскрізною ідеєю виступу є думка про те, що риторика не лише складала головний предмет українських гуманістичних шкіл ХVІІІ ст., але й була (у своїй практичній формі) одним з засобів переднаціональної ідентичності їх вихованців. На початку доповіді Я. Нєдзвєдз коротко розглянув історію розвитку гуманістичної освіти в Україні в ХVІ-ХVІІІ ст., згадавши про впливову роль в цьому процесі навчальних закладів “Товариства Ісуса” і вагомість єзуїтських впливів у формуванні православних шкіл західного типу (насамперед – Києво-Могилянської академії). Саме останні, на думку Я. Нєдзвєдза, були місцем сталого формування політичної і інтелектуальної еліти України в період з кінця ХVІ до кінця ХVІІІ ст. В цьому процесі важливу роль доповідач відводить саме риториці, яка посідала центральне місце в навчальній програмі цих освітніх закладів. В другій частині свого виступу Я. Нєдзвєдз детально зупинився на характері впливів, які здійснювалися українськими гуманістичними школами на оточуючий соціум за допомогою практичної риторики. Він, на думку доповідача, мав подвійний характер, включаючи два різновиди топосів. Перші з них мали античне походження, інші – відображали рутенський варіант “сарматизму”. Разом з тим, обидва різновиди топосів доповідач тісно пов’язує генетично з латинською культурою (Latinitatis). Остання, на думку Я. Нєдзвєдза , мала на терені України три головні ознаки : 

1) вживання поряд з латиною польської, як другої мови міжкультурного спілкування в Центрально-Східній Європі, 2) вживання античних топосів і їх інтерпретацію у відповідності зі специфічними місцевими культурними потребами, 3) вживання класичних риторик. На підставі всього цього Я. Нєдзвєдз робить висновок про подвійний характер української Latinitatis, а саме – поєднання в її межах відображення рутенської ідентичності і проявів пан’європейської Latinitatis.  

Далі виступила Н.Г. Оболончик (м. Крем’янець, Україна) з доповіддю «Міф про Волинські Афіни в "кресовій" політиці Польщі між двома світовими війнами». У доповіді розглянуто початковий етап діяльності Волинської гімназії у м. Кременці, що у 1819 р. була перейменована у ліцей, проаналізовано причини закриття цього навчального закладу у 1833 р. та визначено його значення у культурному житті регіону. 

Н.Г. Оболончик торкнулася історії створення міфу про Волинські Афіни, що мало місце наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Однак, основна частина доповіді була присвячена історії відтвореного у 1920 р. Кременецького ліцею у міжвоєнний період (1920-1939 рр.). Мова йшла про функції, що виконував цей учбовий заклад, про учбові програми, склад викладачів та студентів. Головну увагу авторка звернула на спадковість традицій Волинського ліцею у новоствореному Кременецькому ліцеї. Окремо було розглянуто роботу товариств та гуртків, що діяли при ліцеї та їхнє значення у поширенні польської культури в краї. Логічним продовженням розпочатої роботи стало створення Музею землі Кременецької та Волинського наукового інституту. На думку Н.Г. Оболончик, одним з головних напрямків утвердження та використання міфу була виховна робота, яка передбачала вивчення життя і діяльності визначних діячів Волинського ліцею ХІХ ст. – Т. Чацького, Г. Коллонтая і В. Бессера. 

На другій секції  симпозіуму розглядалися питання, присвячені історії окремих учбових закладів у національних регіонах Російської імперії після впровадження учбових округів та започаткування перших університетів.

Відкрила роботу секції доповідь З. І. Гриценко (м. Харків, Україна) «Академічна культура в національних регіонах Російської імперії в кінці ХІХ – поч. ХХ ст.». Авторка проаналізувала особливості академічної культури в Харківському навчальному окрузі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. 

У доповіді розглядалися питання про суперечливість у поглядах, що існують у сучасній західній та російській історіографіях щодо  рівня дореволюційної академічної освіти в Російській імперії. 

З.І. Гриценко висвітлила західну концепцію, згідно з якою у ХІХ ст. Росія була ізольована від основних напрямків розвитку людської думки на Заході, як і за часів тоталітарного режиму ХХ ст. Тому студентство не мало ані реальних знань широкої культури Заходу, ані того, як адаптувати цю культуру до особливостей Росії. На думку доповідача, такі полярні оцінки рівня академічної культури в університетах Російської імперії ставлять завдання перед українською науковою думкою сформувати об’єктивне бачення академічної культури минулого. Особлива увага у доповіді була приділена аналізу реґіональних, національних та глобальних впливів на розвиток академічної культури того часу. 

Далі виступив С.І. Посохов (м. Харків, Україна) з доповіддю «Наближення університетської реформи: Харківський університет та громадська думка в середині ХІХ ст.». 

Доповідь було присвячено вивченню передумов суспільних реформ  1860-х – 1870-х років в Російській імперії й, зокрема, університетській реформі 1863 р. На матеріалі Харківського університету показано, що "передчуття реформ" сформувалося задовго до їх здійснення саме в університетах. Останні, таким чином, виконували функції ідейних центрів. С.І. Посохов зазначив, що студентство й професура як через західний вплив, так і через переосмислення дійсності (так звану "мрійливість") ставали носіями нових ідей. Зміни у свідомості могли починатися з обговорення нейтральних проблем естетики, а завершувалися формуванням нових суспільно-політичних переконань. Університет при цьому уявлявся моделлю для подальших змін. Не випадково так зване "університетське питання" набуло виняткового громадського значення, а навколо нього почали точитися запеклі дискусії. Доповідач підкреслив, що з часом, по мірі радикалізації громадських настроїв, колишні університетські реформатори втратили позиції лідерів суспільних змін. Наближення реформ змінилося наближенням революції. На думку С.І. Посохова, певну роль у тих процесах, про які йдеться, відіграв і національний фактор. 

П. Буковєц (м. Краків, Польща) виступив з доповіддю на тему “Віленський імператорський університет в стосунку до літуаністичного руху на початку ХІХ ст. (Imperatorski Uniwersytet Wileński wobec ruchu lituanistycznego na początku XIX wieku)”. Доповідач висловив думку,  що Віленський імператорський університет був у перших десятиріччях ХІХ ст. вогнищем саме польської культури. За таких умов тодішній розвиток у Литві і Жмуді літуаністичного руху (за участі Сімонаса Станевічуса, Сільвестраса Валіунаса, Сімонаса Даукантаса та ін.) природньо сприймалося керівництвом цього освітнього закладу лише негативно, як потенційна загроза для польського етнічно-культурного панування в Литві і Жмуді. Подібна позиція, на думку П. Буковця, підтверджується непривітним ставленням керівництва Віленського імператорського університету до наукового вивчення литовського фольклору, мови і літератури. Незважаючи на це, литовська проблематика активно фігурує в навчальних програмах Віленського імператорського університету. Разом з тим, його викладачі (Й. Лелевель, І. Онацевіч, І. Лобойко та ін.) здійснюють глибокі дослідження в сфері литовської філології, літературознавства, фольклору, історії тощо. Пояснення цієї, на перший погляд, суперечливої ситуації П. Буковєц шукає в підході до розгляду літуаністичного руху в контексті поширеного на той час у Європі романтичного світосприйняття. 

Завершувала роботу секції доповідь О.А. Вишленкової (м. Казань, Російська Федерація), що мала назву “ Корпоративна та етнічна ідентичність університетської професури Казані ХІХ ст.” 

О.А. Вишленкова  звернула увагу на такі питання: кар’єрне зростання випускників університетів Російської імперії у ХІХ ст. та можливість отримання дворянського титулу через вчений ступінь. Було зазначено, що існувала велика проблема в наборі кадрів на викладацькі посади у Казанському університеті впродовж усього ХІХ ст. Доповідачем проаналізовано динаміку зміни кількості факультетів у Казанському університеті впродовж ХІХ ст. (на початку століття – 4 факультети та 28 професорів, з 1835 р. – 3 факультети та 39 професорів, у 1863 р. – 4 факультети та 57 кафедр).  О.А. Вишленкова простежила зміни в національному складі казанської професури (у першому десятиріччі ХІХ ст. більшість складали німці, але були й англійці, французи, італійці; у миколаївську епоху – росіяни, після 1860-х рр. – поляки). Окремо були згадані викладачі з числа східних національностей – араби, перси, татари. Особливий наголос було зроблено на національному, соціальному та віковому складі студентства Казанського університету та існуванні багатьох земляцтв у студентському середовищі. Окремими темами, які підкреслила О.А. Вишленкова у своїй доповіді, стали: традиції Казанського університету, що формували корпоративну свідомість студентів та викладачів; специфіка предметів, що викладалися у Казанському університеті (інтерес до ісламської цивілізації); основні риси ідентичності університетської людини. О.А. Вишленкова закінчила свою доповідь такими словами: "Університет вбирає в себе вихованців з "усього світу", прагне до інтеграції свого регіону у європейську культурну систему. Де університет – там і Європа".

Дискутантами на кожному з секційних засідань  виступили, відповідно,  

С.М. Куделко  та  А.В.Шмалько  (обидва – м. Харків, Україна). 

Підводячи підсумки роботи першої секції, С.М. Куделко звернув увагу на кілька спільних рис, які виявилися характерними для цілої низки доповідачів.  По-перше, це – певне подолання упередженого ставлення до імперської освітньої політики (як російської, так і австрійської). По-друге - прагнення виявити певну етнічну спільність вже на ранніх етапах формування сучасних націй. При цьому в процесі пошуку доказів її наявності використовувалися аргументи, пов’язані з перебільшеним тлумаченням місницьких настроїв, регіонального патріотизму тощо. З цим пов’язана й спроба конструювання національних еліт, коли зарахування до складу останніх тих чи інших діячів ґрунтується на їх походженні, проживанні, проте – не на самоідентифікації. 

На конференції, як відзначив дискутант, чітко визначилася потреба у розробці питань, пов’язаних з переходом насамперед від релігійної до національної самоідентифікації. Як саме і під впливом яких чинників відбувався цей процес ? Ці питання, на думку С.М. Куделка, вимагають до себе підвищеної уваги. 

Цікавими були також ті виступи, які торкалися проблеми русифікації. В цьому зв’язку, однак, як зазначив С.М. Куделко, виникають питання: в чому це явище полягало, хто такі "русифікатори" і чи можна даний процес тлумачити однозначно негативно? Адже русифікація означала, на думку дискутанта, поширення в середовищі інших народів не елементів російської народної культури, а найрозвиненішої в Східній Європі російської імперської культури – процвітаючої гілки європейської культури. 

Що стосується стану освітніх систем в Росії, Польщі і Австрії, то С.М. Куделко зазначив, що поділ навчальних закладів XVII-XVIII вв. на вищі і середні є великою умовністю. В цьому звязку, на його думку, взагалі постає питання про доцільність здійснення подібного поділу для даного періоду. Разом з тим, на думку С.М. Куделка, важливим залишається питання спадкоємності в історії навчальних закладів. Наскільки ми можемо вважати, скажімо, датою заснування Львівського університету 1661 р.? 

При характеристиці окремих навчальних закладів і  освітніх систем на тому чи  іншому терені, на думку дискутанта, було очевидним прагнення дослідників перебільшити рівень і якість освіти, що надавалася  "на своїх землях", а також - постійне підкреслення їх "європейськості". 

Разом з тим, зазначив С.М. Куделко, як і на багатьох інших конференціях, зустрічалися проблеми з термінологічною невизначеністю, недовисловленістю дослідників з низки позицій, повязаних з категоріальним апаратом. В цілому в дискутанта склалося дуже позитивне враження від роботи секції. На його думку, всі її учасники змогли не лише висловити свою точку зору, але й співставити її з іншими, знайти спільну мову з колегами та побачити нові горизонти наукового пошуку. 

Далі виступив  дискутант другої секції – Шмалько А.В.

Доповіді, що були заслухані на секції та їх обговорення дозволили дещо по-новому подивитися на звичну констатацію: університети як осередки національного Відродження. Вірна у широкому розумінні, ця константа потребує деталізації та уточнення з використанням конкретного матеріалу. На секції були наведені дані з історії вищої освіти України, Росії, Литви, Польщі та Татарстану, що дозволяє зробити деякі висновки: 

1.Заснування університетів в Російській імперії на початку ХІХ ст. само по собі  ще не було ознакою швидкого цивілізаційного прогресу. Треба згадати, що у  цей час університет (в прийнятому в Росії його “німецькому” варіанті)  вважався архаїзмом, пам’ятю про Середньовіччя. Висаджені на російський грунт,  університети всю першу половину ХІХ ст. переживали період становлення, який завдяки деяким обставинам (наприклад, слабкість середньої освіти), надто затягнувся . Якість університетської освіти лишалася невисокою,  вона  вважалася  значно гіршою, ніж освіта в університетах Європи. Процес виникнення національної (навіть російськомовної) інтелігенції ще тільки починався. 

2. Звична формула про університети як осередки  національного Відродження не може бути застосована до першої пол. ХІХ ст. Університети не тільки  не ставили перед собою таку мету (справа часто-густо виглядала інакше, досить пригадати заснування Київського університету Св. Володимира), але у цілому не цікавилися національним життям “окраїн”. Розвиток  національних культур відбувався за стінами університетів , хоча в ньому і брали участь їх випускники та студенти.  

3. Але об’єктивно заснування і розвиток університетської освіти справді сприяли створенню фундаменту національного Відродження – перш за все завдяки появі місцевої інтелігенції, яка, незважаючи на ідеологічні цілі уряду, мала тепер можливість вести роботу щодо розвитку національних культур, використовуючи знання, одержані в час навчання .  Помітною ця тенденція стала лише у другій пол. ХІХ ст., що збіглося з якісними змінами в університетському навчанні та, в цілому, в житті вищої школи. Вивчення цих явищ потребує окремої уваги. 

 В’ячеслав Потоцький, Сергій Сєряков, 

Харків.