СІУ •   Новини  •  Заходи •   Усна історія •   Схід-Захід  •  Бібліографія  •  Конкурси  •  Партнери  •  Архів  •  WWW

Реброва Ірина (Харків)

Проект «Книга пам’яті в’язнів концтабору Дахау» був ініційнований кількома організаціями, зокрема, «Dachauer Forum e.V.», Євангелічною церквою Примирення у меморіалі концтабору (Evangelische Versöhnungskirche in der KZ-Gedenkstätte), Католицькою духовною опікою у меморіалі концтабору (Katholische Seelsorge in der KZ-Gedenkstätte), Молодіжним домом «Дахау» (Jugendgästehaus Dachau), Товариством сприяння міжнародним зустрічам молоді та роботі в меморіалі у Дахау (Förderverein für Internationale Jugendbegegnung und Gedenkstättenarbeit in Dachau e.V.). Загалом збирання спогадів колишніх в’язнів тривало вже багато років, починаючи від власне утворення музею-меморіалу у 1965 році. Плекати пам’ять про злочини нацистів було одним з головних завдань ще для Міжнародного комітету Дахау, утвореного у 1945 році після звільнення табору. Проте, Україна змогла долучитися до такого запису спогадів лише з початку 1990-х років. У 1992 році в Дахау побувала перша група колишніх в’язнів з колишнього Радянського Союзу. Протягом наступних років під час щорічних пам’ятних зустрічей, які проводяться головно до дня визволення концтабору навесні 1945 року, люди, що пережили Дахау, давали інтерв’ю та залишали письмові спогади, малюнки та фото у музеї-меморіалі. На жаль, власне в Україні такі спогади часто не були представлені в публічному просторі, хоча несистематичне збирання їх велося, головно силами місцевих організацій[i]. Переважно така робота, хоча й ґрунтувалася на інтерв’юваннях, проте, не засновувалася на сучасних наукових методах усної історії та не виходила за своїм значенням за регіональні рамки. Проект, про який тут ідеться, був першим загальноукраїнським проектом, орієнтованим на усноісторичне дослідження із залученням саме колишніх в’язнів Дахау.

2005 року Меморіал в Дахау та керівниця проекту Сабіне Герхардус відшукали майбутніх партнерів за проектом в Україні та організували першу зустріч з керівниками робочих груп. Загалом в Україні працювали 7 груп: у Львові, Полтаві, Переяславі-Хмельницькому, Сімферополі, Харкові, Києві, Вінниці, проте їхня робота охопила значно ширшу географію. У 2006 році почалися безпосередньо інтерв’ю, а у березні 2007 року відбулася презентація проміжних результатів проекту у м. Дахау за участі дослідників та шести колишніх в’язнів з України. Зараз продовжується робота над представленням результатів проекту у вигляді пересувної виставки, яка в перспективі має відвідати й Україну.

Проект «Книга пам’яті» охоплює багато країн Європи та світу, й одним з його завдань є представлення усієї національної, етнічної, релігійної та ідейної різноманітності, що була характерна для тих, хто пройшов Дахау. Отже, тепер ця мозаїка суттєво доповнена за участі представників України.

Науковою метою проекту було не тільки документування історії рабської праці та перебування в концтаборі загалом. У фокусі роботи перебував не скільки сам концтабір, але здебільшого саме індивідуальні долі тих, хто його пройшов. Значна увага зверталася на особистісний вимір подій, їхню суб’єктивну сторону, на досвід особи перед потраплянням в концтабір, а також на стратегії подолання отриманої травми уже після закінчення війни. Саме цей наголос на «пост-історії» дозволив символічно «повернути імена» колишнім в’язням, що пережили в концтаборі загрозу знищення особистості як такої. Сім’я та професійна кар’єра, а також стосунки з повоєнною владою розглядалися як важливий ключ до розуміння історії життя в цілому та місця табірного досвіду в ньому. Відповідно до такої спрямованості проекту було обрано біографічний метод дослідження, що включав звернення до всіх наявних джерел особистого походження, а не лише до методу усної історії. Проте, саме на інтерв’ю був зроблений особливий наголос.

Важливою прикметою проекту, окрім його суто наукової мети, була також громадська та популярна спрямованість, яка, звісно, є питомою для діяльності самих організацій, що ініціювали проект. Відповідно до цього, учасники мали не лише провести документування людського досвіду, але і представити його результати у вигляді популярно написаної та оформленої біографічної історії, котра може бути представлена і в рідній країні, і на міжнародній виставці. Крім того, до роботи були залучені не тільки науковці-фахівці з усної історії чи історії нацизму, але й представники громадських організацій, студенти і навіть школярі, причому як з українського так і з німецького боку. Із цим була пов’язана також орієнтація на довготривалий зв’язок з партнерами по інтерв’ю та їхніми родичами та близькими, на «повернення» історії тим людям, що її пережили, та наголос на необхідності реалізовувати можливості представлення результатів роботи для ширшої, ніж суо академічна, аудиторії.

Така специфіка проекту обумовила й те коло проблем, що їх доводилося вирішувати. В окремих випадках доводилося мати справу вже не з безпосередніми носіями досвіду перебування в таборі, а тільки з їхніми родичами, нащадками, які розповідали про своїх померлих батьків, ділилися фото, письмовими спогадами, що їх залишили самі колишні в’язні. В такому випадку ми мали можливість прослідкувати роботу соціальної пам’яті, вплив стереотипів, що походять з домінуючих в суспільстві дискурсів, а також сліди функціонування розповідей носіїв концтабірного досвіду в суспільстві, селективність цих розповідей для потреб публічної презентації. З іншого боку, таке спілкування власне зі спільнотою, до якої належить чи належав колишній в’язень, покладало на дослідників обов’язок толерантного ставлення до усього спектру наявних у пострадянському суспільстві ставлень до явища перебування в концтаборах та до рабської і примусової праці в часи війни. Особисто мені як інтерв’юеру довелося зустрітися не тільки зі щирим зацікавленням у дослідницько-пошуковій роботі з боку сторонніх осіб, не лише зі схвальною позицією щодо самого звернення до живого досвіду свідків подій війни, але і з радикально протилежними явищами. Довелося також почути і вислови радикальної зневаги щодо тих, хто «відсиджувався в концтаборах з німцями (sic!) в той час, як мій батько (дід, сват) проливали кров на фронті». На нашу думку, такі ієрархії різних груп осіб, котрі мали відмінний досвід в часи Другої світової, що їх і досі вибудовують у пострадянському суспільстві, так само як і ксенофобія щодо всіх осіб, які «мали щось до діла з німцями», поза сумнівом, походить з офіційного радянського дискурсу, що може стати предметом окремого дослідження.

Крім того, говорячи про різні спільноти, що з ними доводилося спілкуватися, то слід згадати, що, зокрема, у випадку харківської робочої групи ми вели пошук респондентів не через особисті контакти, але за допомогою організації колишніх в’язнів нацистських концтаборів, яка має назву «Обласна організація борців антифашистського Опору»[ii]. Такий контекст спілкування (тобто знайомство завдяки лідерам організації) накладав деякі особливості. Зокрема, цікавим для нас виявилося побутування всередині організації специфічних тез, які свідчать про наявність колективної (тобто «групової») пам’яті, існування окремих слідів змагань на полі пам’яті між лідерами організації та тими, хто менше чи зовсім мало ангажований в її справи. Домінуюча візія табірного минулого в цій колективній пам’яті має своїм осердям саме рух Опору. Відповідно, особисті історії мають якось обходитися з такою візією, що можна побачити в кількох інтерв’ю. Крім того, суттєво відмінно під час інтерв’ювання себе позиціонують люди, які пройшли різні за суворістю режиму табори, які потрапили туди за різних обставин (наприклад, безпосередньо за політичний Опір чи після перебування в Райху на положенні остарбайтера), а також ті, що перебували в таборах протягом різних за тривалістю проміжків часу. У співтоваристві колишніх в’язнів на основі цих чинників виникають певні уявлення про більше чи менше право на утвердження і розповсюдження своєї версії подій. Слід відзначити, що Дахау переважно (і в суспільстві в цілому) вважається табором з дещо м’якшим режимом, так званим «зразковим» табором з ідеальною дисципліною і вимогами охайності, що відрізнявся своїм призначенням – для вишколу есесівських кадрів та показових «екскурсій» для вищого керівництва. Дійсно, Дахау не можна віднести до категорії «таборів знищення». Проте, особисті історії життя наших партнерів по інтерв’ю часто скасовують таку візію: потрапивши до табору часто саме в кінці війни, ці люди застали його в стані хаосу, перенаселеності, з брудом і поганим харчуванням. Можливо, проблемність розповіді про перебування в Дахау полягає саме в тому, що ця розповідь «мусить» коливатися між образами жертв (умовно кажучи, Аушвіцем) та іншим полюсом, якого вона теж не може сягнути, - закоріненим в радянських часах образом потужного комуністичного підпілля, що повністю керує табором (як-от Бухенвальдом). В нашій роботі ми намагалися врахувати всі наявні візії – як ті, що були виразно «особистісними», так і ті, що спиралися на колективну пам’ять.

Наступним етапом після інтерв’ювання та залучення інших матеріалів (зокрема - фото) став процес творення тексту біографії. Рефлексії над цим процесом також є дуже цікавими, адже він являв собою своєрідний відбір певних епізодів, елементів інтерв’ю, які потім синтезувалися у зв’язний наратив, який перш за все мав бути прийнятним як для суспільства – майбутньої (поки що уявної) аудиторії, так і для самого носія досвіду-оповідача, і для «автора» цієї біографії, що мав одночасно враховувати різноманітні погляди і проявляти свій власний. Цей процес, звичайно, спричинявся до певних суто практичних проблем, наприклад, можливості вписування того чи іншого фрагмента в історію в цілому, питання етичності такого включення чи виключення, і навіть до проблеми поєднання достовірності, відповідності розказаній історії зі спробами зробити історію близькою та цікавою сучасній аудиторії, такою, що «промовляє» до суспільства із його сьогоднішніми проблемами. Поза сумнівом, рефлексія над цим процесом може сказати дещо і про суспільство в цілому. Крім того, ця робота вимагала підтримування подальших контактів з партнером по інтерв’ю, узгодження з ним написаного тексту, що є дуже важливим з морального боку.

Один з важливих етапів роботи полягав у обговоренні біографій та інтерв’ю з керівниками проекту з німецького боку. Це виявилося надзвичайно корисним, адже зовсім неочікувано виникли деякі розходження між розумінням сказаного під час інтерв’ю з боку «українського» та «німецького». Власне, на мою думку, справа полягала саме в належності інтерв’юерів та респондентів до спільного культурного простору, яка обумовила позірну «зрозумілість» сказаного, та викликала роботу певних мисленнєвих кліше з боку інтерв’юера-автора біографії. Для мене особисто була значним сюрпризом можливість інакше викласти в біографії те, що було сказано в інтерв’ю, і це наочно продемонструвало схильність слухача оповіді «добудовувати» відсутні чи незрозумілі (упущені) фрагменти на основі свого власного досвіду. Звісно, на теоретичному рівні кожен дослідник, а особливо в ґалузі усної історії, визнає можливість відмінних від своєї власної інтерпретацій, проте досить рідко сам факт відмінностей між інтерпретаціями дослідника та оповідача, або стороннього глядача, стає предметом дослідження[iii].

Після цього автори біографій здійснили ще один крок до публічної презентації результатів проекту, тобто спробували представити біографії візуально. Таке втілення біографії колишніх в’язнів у вигляді більш чи менш майстерно виконаного, але цілком мистецького об’єкту в черговий раз поставило проблему адекватності чи можливостей мистецтва у вираженні такого досвіду, як концтабір (тобто, в ширшому смислі, і «мистецтва після Аушвіцу»). Слід відзначити, проте, що деяким учасникам проекту вдалося застосувати досить цікаві художні методи, які не слідували існуючим кліше.

У березні 2007 року представники усіх робочих груп з України та шість колишніх в’язнів концтабору відвідали Дахау, де провели незабутній тиждень, спілкуючись між собою та з учасниками проекту з німецької сторони, на численних семінарах, обговореннях, під час інших заходів, як-от екскурсій та зустрічі з представниками бургомістрату тощо. Найголовнішим заходом була презентація створених біографій перед аудиторією з-поміж жителів Дахау, та передача їх до архіву Книги пам’яті. Всі разом ми пройшли «шляхом пам’яті», що його створили організатори проекту (цей «шлях» включав місця в самому містечку, пов’язані з подіями часів нацизму, та на території колишнього концтабору). Найголовнішим під час цих заходів, поза сумнівом, було уважне та чуйне ставлення до колишніх в’язнів табору, як з боку організаторів зустрічі, так і з боку місцевого населення (одна з найважливіших речей, яку відзначають усі без винятку колишні в’язні та примусові працівники після відвідин Німеччини: зацікавлене та толерантне ставлення з боку сучасних її громадян).

      Насамкінець слід зазначити, що докладну інформацію про проект можна також отримати на спеціальному сайті www.gedаеchtnisbuch.de, а також з деяких інформаціних видань[iv], і на сайті Східного інституту українознавства імені Ковальських: www.keui.univer.kharkov.ua

Стаття в газеті «Dachauer Südeutsche Zeitung» від 21 березня 2007 року, присвячена відкриттю «Шляху спогадів» (2 Мб)

Група колишніх в’язнів та учасників проекту «Імена замість номерів: книга пам’яті колишніх в’язнів концтабору Дахау» з України та Німеччини (зліва направо), перший ряд: Юрій Радченко, Петро Степанович Кудін, Клаус Штьойбе, Оксана Личук; другий ряд: Луізе Штайн, Павло Григорович Толстой, Катерина Масеткіна (Російська Федерація), Марія Паньків, Ірина Іванченко, Мусій Галайко, Ірина Реброва, Парфен Васильович Левчишин; третій ряд: Сабіне Герхардус, Олена Прокопчук, Вікторія Науменко, Ольга Гнатенко, Інна Демуз, Кузьма Петрович Качмар, Юлія Гоголь, Василь Петрович Бондар.

Керівниця проекту, Сабіне Герхардус

Під час одного з семінарів

Учасники проекту з України

(зліва направо): Інна Демуз (Переяслав-Хмельницький), Ольга Гнатенко (Полтава), Ірина Реброва (Харків), Марія Паньків (Харків), Юрій Радченко (Харків), Вікторія Науменко (Харків), Ірина Іванченко, Юлія Гоголь

Під час одного з семінарів учасники обговорили формат майбутньої виставки, її мету і способи реалізації:

Петро Степанович Кудін,
колишній в’язень концтабору, підписує біографію, 
написану і оформлену Вікторією Науменко (на фото поруч), 
для передачі цієї біографії до Меморіалу

Колишні в’язні концтабору Дахау біля пам’ятного знаку учасникам «маршу смерті» 1945 року. Зліва направо: Кузьма Петрович Качмар, Мусій Петрович Галайко, Петро Степанович Кудін, Павло Григорович Толстой, Василь Петрович Бондар, Парфен Васильович Левчишин

Група учасників проекту, колишніх в’язнів концтабору Дахау, і організаторів проекту з Німеччини, березень 2007 року, біля брами до колишнього концтабору

Українсько-німецька дружба

Презентація біографій перед аудиторією з жителів м. Дахау

Марія Паньків (зліва) та Вікторія Науменко (справа):
триває підготовка біографій до презентації

Зразки двох біографій

СІУ •   Новини  •  Заходи •   Усна історія •   Схід-Захід  •  Бібліографія  •  Конкурси  •  Партнери  •  Архів  •  WWW