Присвячується 200-й річниці Харківського університету

СПОГАДИ НІМЕЦЬКОГО ПРОФЕСОРА
ПРО СВОЄ ЖИТТЯ Й МАНДРІВКИ
ПОЦЕНТРАЛЬНІЙ ТА СХІДНІЙ ЄВРОПІНА ПОЧАТКУ XIX СТ.

Така назва точніше відображає зміст і жанр автобіографічних записок німецького інтелектуала, вченого-гуманітарія, професора, державного історіографа Крістофа-Дітріха фон Роммеля (17.04.1781 – 21.01.1859). В них висвітлюється відносно невеликий, але, мабуть, найцікавіший період життя та творчості автора — з раннього дитинства до 1815 року включно. Саме тому вони дозволяють не лише зрозуміти особистість мемуариста, знайомого з людьми масштабу Й.Фіхте, а й відчути смак епохи, деякі особливості переломної доби в історії Європи і, щасливим випадком, побачити кілька епізодів з життя України гострими очима допитливого та доброзичливого іноземця. Усе це, разом узяте, визначило наше рішення здійснити перше повне видання мемуарів К. Роммеля українською мовою, відомих до цього часу лише частково завдяки російському перекладу 1859 p., про який піде мова далі.

К. Роммель народився між двома подіями всесвітнього масштабу: американською війною за незалежність і Великою французькою революцією 1789 р. Він став свідком тектонічного зсуву історичних пластів, що знаменував собою кінець старої та початок нової епох у житті Європи. Під грім реформ і революцій, конспіративних змов і масових повстань, під впливом чудес науки й техніки змінювалася політична карта світу, відбувалася глибока трансформація соціальної структури суспільства, його духовних цінностей та орієнтирів, економічного розвитку, умов повсякденного життя.

Кассель, місце народження К.Роммеля, здавалося, був далеко від епіцентру світових завірюх. Маленька протестантська держава в історичному центрі Німеччини усла­вилася хіба що своїми бравими солдатами, яких можна було зустріти на полях чи не всіх численних битв у Європі, починаючи з Тридцятирічної війни XVII ст. Сімнадцять тисяч гессенських найманців у 1776-1783 роках воювали на боці Британії в Північній Америці.

К. Роммель народився в багатодітній родині головного кассельського проповідника, суперінтендента Юстуса Філіппа фон Роммеля. У сім'ї панував дух стриманості, дисципліни та сумлінної праці. Привчений змалку до простої їжі, свіжої води та холодного вмивання, щоденних наполегливих занять, наш автор не вважав своє виховання надто суворим. У майбутньому воно завжди допомагало йому знаходити середній шлях у житті, уникаючи крайнощів.

Батько хотів бачити в синові спадкоємця на пасторській кафедрі. На шляху до богословських наук хлопчик студіював важкі для опанування східні мови. Звідси його пізніші захоплення сходознавством, особливо арабістикою. Світогляд К.Роммеля формувався тоді, коли в духовному житті Німеччини панував культ ідеального розуму. Місце прагматичних і раціональних вчень займали пошуки вічних законів етики й естетики, захоплення античністю, прагнення індивідуальної досконалості. Німеччину недарма називали землею мислителів і поетів, її оточувала аура, створена ідеями, діяльністю та працями численних філософів, письменників, композиторів, просвічених монархів, над якими височіла колосальна фігура Йоганна Вольфганґа фон Ґете.

К.Роммель дістав ґрунтовну класичну освіту. Він виховувався на творах античних авторів: Арістотеля, Страбона, Теофраста, римських стоїків. Улюбленим його письменником протягом усього життя залишався Ціцерон. Захоплення класичною спадщиною пояснює властиві світогляду К.Роммеля прагнення до абстрактних ідеалів краси, мрії про «золотий вік» та «ідеальну республіку».

Проте класицизм і стоїчне задоволення малим відображали лише один з нюансів епохи Просвітництва. Своєрідність останньої зумовлював передусім невгамовний і неспокійний людський розум. Європа перебувала в стані бродіння напередодні вирішальних змін у своєму житті, її культурний простір заповнювали не лише філософи та вчені. В ньому пересувалися численні шукачі пригод, всілякі авантюристи та шпигуни, мандрівники в часі та просторі, носії химерних титулів і примарних корон, винахідники філософського каменя та еліксиру вічної молодості. Ці «громадяни світу», траплялося, порушували провінційний спокій добрих кассельських бюргерів. Ще більшу небезпеку для традиційного, звичного життя становили нові ідеї, що долітали сюди з Англії та Франції. Вони стимулювали рух до змін, руйнували застарілі стереотипи та звички. Нова епоха владно стукала в двері. До неї прислухалося щоразу більше людей, переважно молоді. Так, у літературному житті наприкінці XVIII ст. група молодих німецьких письменників очолила рух до новацій під гаслом «Штурм унд дранг» — «Буря й натиск».

Сувора закваска домашнього виховання довгий час дозволяла К.Роммелю вперто уникати життєвих спокус. Його не звабили ні хмільні й веселі компанії буршів, ні таємні містерії масонських лож. Юнака не вловили навіть сіті жіночих чар: він стоїчно боровся з ними і — вистояв...Проте чари Вольтера таки здолали його цнотливість. Року перебування в Марбурзькому університеті вистачило, щоб К.Роммель потрапив під вплив французького філософа і відчув деяку зневагу до релігії, якій збирався присвятити життя. Напевне, з цього часу й починається його еволюція від теології та біблійної філології до нових, світських наук.

Славнозвісний Ґеттінґенський університет, куди К.Роммель перейшов у 1800 p., відіграв вирішальну роль у його подальшому розвитку. Не покидаючи філології та арабістики, юнак узявся до історії, етнографії, географії. Після цього настала черга політекономії, статистики, державо-та правознавства. Через якийсь час його привабили медицина, природознавство, музика і навіть модна тоді фізіогноміка. Інтелектуальна енергія К.Роммеля немовби сублімувала спокуси молодості, постійно розширюючи його духовний кругозір, підносячи його над низькими тоді перегородками різних наук до рівня універсалізму. Недарма одним з символів тієї епохи була Енциклопедія.

Ставши переконаним ворогом наукового формалізму та закостенілості, К.Роммель, однак, не втратив ідеалізму. Він ніколи не міг змиритися з людьми, що бачили в науці лише ремесло, засіб до особистого збагачення і завжди мріяв про шляхетну республіку вчених, вільних від корисливих інтересів і дріб'язкового самолюбства. У своїх мемуарах К. Роммель з гордістю підкреслював, що в ті часи, коли він захищав докторську дисертацію, ця подія ще нічим не нагадувала формальну процедуру, сплановану за певним сценарієм. Його слова на диво актуальні сьогодні. Мабуть, поки наукові ступені та звання ще зберігають якесь значення для людей, ця проблема не втратить своєї суспільної гостроти.

У віці 22 років К.Роммель міг дивитися в майбутнє з оптимізмом. Його величезна ерудиція, знання 12 стародавніх і сучасних європейських і східних мов, наукові публікації забезпечили молодому вченому належне визнання далеко за межами його батьківщини. Цьому ще більше посприяло захоплення новою науковою проблемою — історією та етнографією народів Кавказу. Опублікований К.Роммелем коментар до опису Кавказу та його мешканців Страбона Каппадокійського містив у собі деякі цікаві спостереження та висновки. Зокрема, говорячи про збройний опір гірських народів російським військам, автор вважав найкращим і найнадійнішим способом «приборкання та цивілізування тих варварів» торгівлю та мирну комерцію. Подібного плану, на думку К.Роммеля, спочатку дотримувався «підкорювач Кавказу» генерал Єрмолов, але його «розладнали та зіпсували необачність, войовничість, мстивість деяких інших російських командувачів». Як тут не згадати безкінечні дискусії на теми, чи повторюється історія, і чи вона може когось чомусь навчити!

Напевне, саме кавказькі зацікавлення нової наукової зірки, що сходила на небосхилі ґеттінґенської вченості, привернули увагу російського уряду. Невдовзі, вже в 1803р., К.Роммель дістав запрошення до Харківського університету. Проте на той час він ще не наважився проміняти уславлену в світі «республіку вчених» на щось надто вже далеке й непевне на самісінькій окраїні цивілізованого світу. Набагато привабливішою виявилася для нього пропозиція гессенського курфюрста переїхати до Марбурґа.

У 1804 р. К.Роммель зайняв посаду штатного професора елоквенції та грецької мови в Марбурзькому університеті, зробивши ще один крок угору на крутій стежині академічної кар'єри. Проте умови для виключно наукової, творчої роботи німецької професури ускладнювалися з кожним роком.

За стінами університетських аудиторій та бібліотек вирували політичні пристрасті, втягуючи в себе нові країни та народи. Глобальні імпульси змін продовжували розходитися від Франції, яка, втамувавши перший революційний голод, вже згуртовувалася під прапорами свого нового кумира — імператора Наполеона, щоб на вістрях багнетів нести світло свободи усім тим народам, які ще не розуміли свого щастя. На її шляху лежала легка здобич — строкатий конгломерат, що складався з майже двох тисяч держав, об'єднаних в ефемерну Священну Римську імперію німецької нації. Наполеон заходився порядкувати в цьому паноптикумі середньовічної європейської єдності з великим ентузіазмом.

Спочатку Франція захопила і залишила в своєму володінні лівий берег Рейну з його численними аббатствами, єпископствами, графствами, князівствами, вільними містами та кишеньковими володіннями незалежних рицарів.

У 1803 р. вона почала перекроювати решту імперської території. З політичної карти світу майже одночасно зникли 112 німецьких держав, а їхні землі та піддані перейшли до сусідів. Через три роки під протекторатом Франції виникла Рейнська конфедерація, складена попервах з південнонімецьких земель. Останньому імператору Священної Римської імперії, Францу II, не залишалося нічого, як відмовитися від корони, звільнити від присяги колишніх вассалів і вдовольнитися титулом спадкового австрійського імператора.

Після цього настала черга споконвічних німецьких земель, її Heartland'y. Батьківщина К.Роммеля — Гессен-Кассель — у 1806 р. був окупований французами, а через рік включений до нашвидкуруч зліпленого Вестфальського королівства на чолі з братом Наполеона Жеромом. Тут, у серці Німеччини, розпочався широкомасштабний експеримент модернізації за французьким зразком.

Нова влада взялася до справи ретельно й тактовно, наскільки це взагалі було можливим з боку переможців. Короля оточували освічені німецькі радники, які вбачали в іноземцях ефективний інструмент для оновлення і здійснення необхідних перетворень. Серед них був і добрий знайомий К.Роммеля, патріот і письменник Й.фон Мюллер. Французькі адміністратори наочно демонстрували населенню переваги своєї системи. Рівність усіх громадян перед законом, високий престиж державної служби, науки й освіти, незалежність судової системи, відкритість і змагальність парламентської демократії на всіх рівнях, свобода підприємництва — усе це загалом відповідало потребам і прагненням самих німців. Навіть переконані вороги нового режиму були змушені з важким серцем визнати доцільність і високу ефективність запроваджених ним реформ. До того ж, грунт для французької присутності в Німеччині готували не лише відчуття спільної історико-культурної спадщини легендарних часів Карла Великого, а й десятиріччя попереднього культурного домінування Франції в Європі. Французька культура вважалася зразком досконалості, а її мова — мовою всіхосвічених людей. Нічого дивного, що деякі французькі інтелектуали висловлювали простодушну переконаність у близькому «злитті німецького та французького духу, літератури та інститутів...». Зрозуміло, під французькою зверхністю. Адже важка для вивчення, позбавлена мелодійності німецька мова в очах багатьох не могла на рівних конкурувати з французькою. Вона виглядала бар'єром, що відділяв Німеччину від Європи і зумовлював ЇЇ культурну відсталість.

Будівничі нового світу, здається, не бажали прислухо-вуватися до відомої істини: якби все в світі діялося раціонально, історія давно б уже закінчилася. Французькі нововведення, при всій їхній доцільності, потрібності та обгрунтованості викликали опір з боку місцевого населення. І то не лише тих, чиї серця були прив'язані до старовини. Своє грізне «вето» заявили освічені верстви суспільства — студенти, професори, письменники та філософи. «Так боляче було спостерігати, — писав наш мемуарист, — що така перебудова вітчизняного ладу повинна була відбуватися не історичним шляхом, не завдяки поступовому та своєчасному розвиткові, а від ненависної руки деспотичних іноземців». Славетний Й.Фіхте оголосив майбутнє злиття з Францією могилою для німецької нації.

Національна гідність німецького народу була зачеплена самим фактом господарювання чужинців на їхній землі. Ніхто не бажав поступитися свободою в ім'я прогресу. Люди різних поколінь і соціальних прошарків об'єднувалися для боротьби з окупантами Одні створювали таємні товариства та готували збройні повстання. Інші поставили на службу вітчизні перо, звернувшись до витоків національної історії, фольклору, мови. Нова національна міфологія виявилася не менш ефективною зброєю, ніж шабля.

Учасниками руху опору стали найближчі друзі та родичі К.Роммеля. Сам він сповна віддав данину національно-патріотичним настроям у численних промовах і публіцистиці. Своєю метою вчений вважав пробудження Батьківщини від летаргійної сплячки, зміцнення почуття національної гідності у співгромадян.

Патріотичний ентузіазм К.Роммеля не мав нічого спільного з шовінізмом та ксенофобією. Він врівноважувався тверезою логікою. Пошук національного ідеалу супроводжувався критикою від'ємних рис німецького національного характеру з властивими йому флегматичністю, егоїзмом, чванством і норовливістю, схильністю до бездумного запозичення чужого. Принаймні, так вони виглядали в очах К.Роммеля. Національне почуття самого вченого знаходило втілення не стільки в поетичних образах, скільки в міркуваннях щодо ролі та значення соціальних інституцій та держави в житті суспільства. Воно спрямовувалося в майбутнє, а не в минуле.Саме тому французька окупація в його очах виглядала не лише карою Божою за гріхи нації, а й початком нової епохи в її історії.

Незважаючи на піднесення національного руху в країні, моральний стан ученого в окупованій французами Німеччині залишався важким. Він почував себе,за власним визнанням, неначе у в'язниці. Майбутнє не додавало йому оптимізму. Французька адміністрація планувала скорочення загальної кількості німецьких університетів. Економічний стан професури постійно погіршувався внаслідок тривалої війни. Усе це вплинуло на рішення вченого прийняти в 1808 р. нову — повторну — пропозицію російського уряду переїхати до Харкова.

Окрім цілком практичних міркувань — бути подалі від театру бойових дій, покращити своє матеріальне становище, забезпечити найближче майбутнє — К. Роммель керувався також ідеальними мотивами.

Сміливі плани юного російського імператора Олександра І щодо модернізації держави за європейськими зразками, зокрема поширення науки та освіти викликали на той час загальне визнання в Європі. Сотні, тисячі переселенців з багатьох країн, заохочувані російським урядом, переїжджали до Російської імперії, сподіваючись знайти собі в ній нову батьківщину. Серед них були землероби, ремісники, лікарі, інженери, військові, вчені, їхніруки, знання та вміння були потрібні державі, що переживала чергову добу реформування. Прокладеною ними стежкою невдовзі пішов і К. Роммель. Заснувати на пустому, як виглядало ззовні, місці, оазис просвіченого гуманізму — це було не гірше, ніж мрії багатьох земляків молодого просвітителя знайти собі землю обіцяну чи то в американських преріях, чи то в степах російського Причорномор'я.

Чи мав К.Роммель справжнє уявлення про місце своєї майбутньої служби? Навряд чи. Хоча німецька наукова традиція на той час нагромадила вже значний масив знань про Україну та українців, ця тема аж ніяк не помітна в «доросійській» частині спогадів ученого. Між тим, в недавньому минулому краю він міг би знайти чимало цікавих аналогій, співзвучних з долею тогочасної Німеччини.

Україна, опинившись у вісімнадцятому столітті перед необхідністю реформування застарілої соціальної, адміністративної, правової системи, культурного та економічного життя, так і не спромоглася зробити цього власними силами. Цю місію взяв на себе російський уряд, виходячи, ясна річ, з власних інтересів і ліквідуючи водночас саму козацьку державу. Українська еліта, на відміну від німецької, майже повністю здалася на ласку чужих реформаторів, no-учнівському ілюструючи просвітницьку тезу щодо майбутнього злиття культур. На той час, коли К.Роммель закликав до оновлення німецького національного духу, реформування суспільних інституцій, його український сучасник О.Мартос філософськи розмірковував про приреченість своєї батьківщини на зникнення. Хоча в різних верствах українського суспільства вирувало приховане незадоволення новими порядками, в ньому не було головного — конструктивної власної програми реформ та громадської солідарності, що дозволила б її реалізувати . Коротше кажучи, не виникло ідеї, заради якої можна було йти на жертви.

Утім, від розуміння справжнього стану речей в Україні К.Роммель спочатку був дуже далеким. Майбутня поїздка до Росії оживила передусім його давні орієнтальні зацікавлення та плани. Географічні координати Харкова в уяві мемуариста не співпадали з розташуванням міста на карті тогочасної європейської культури.  Гігантська територія Харківського навчального округу, що починався в центрально-чорноземних губерніях Росії, а закінчувався чорноморським узбережжям, до певної міри сприяла подібній дезорієнтації. Тож не дивно, що для К.Роммеля та деяких його земляків це була передусім Південна Росія, котра асоціювалася з популярним у просвітницькій культурі античним Причорномор'ям. Недарма колега К.Роммеля, славнозвісний німецький вчений, професор Вольф, діставши запрошення до Харкова, тішив себе мріями скуштувати «під босфорськими  монументами ще  не відомі  йому грецькі острівні вина». Недарма й сам К.Роммель їхав до Харкова, маючи в кишені готові проекти подорожі до Константинополя та Кавказу. У своїх фантазіях він бачив розкішні палаци татарських ханів, гареми таврійських красунь. Хто зна, на якому етапі його подорожі до цих яскравих картин додалися ще й аудиторії, «наповнені «молодими, жадібними до знань козаками».

Коли К.Роммель, затамувавши подих і доручивши себе Богові, перетнув західний кордон Російської імперії, то через деякий час опинився в польському місті Львові, єврейських Бродах, де спілкувався виключно з німецькими купцями, єврейськими або польськими візниками. Між Бродами та Києвом, за його словами, пролягла «російська снігова пустеля», населена «польсько-російськими» селянами. І лише десь поблизу Києва мандрівник опинився на «кордоні України».

Характеристика України в мемуарах К.Роммеля спочатку має в собі доволі невиразні національні прикмети. Київ — «малоросійська метрополія», «другий Константинополь», найстаріший осередок православ'я на Русі, відомий своїми печерами та візантійським церковним розписом. Полтава - місце слави російської зброї, увічненої пам'ятниками на честь переможця Петра І та переможеного Карла XII. Проте вже незабаром в описі подорожі К.Роммеля час від часу починають з'являтися ознаки власне місцевого життя: чесний та набожний простолюд; гостинні господарі, раді вітати іноземця гомеричною кількістю їжі власного виготовлення; мова, наповнена пестливими, ласкавими словами та зверненнями; пісня — тужлива й меланхолійна.

Згодом, проживаючи в Харкові, одружений з українкою, К.Роммель дістав можливість набагато краще ознайомитися з Україною. До того ж, працюючи в Харківському університеті, вчений спеціально зацікавився місцевою історією, включивши невеличкий, витриманий в дусі просвітницької історіографії нарис про неї в свої спогади. Знайомство з відповідними сторінками останніх дозволяє скласти узагальнюючий образ країни та її мешканців, якими вони уявлялися К.Роммелю.

В зображенні автора Україна — це країна, де тече молоко й мед. її мешканці — «безтурботні, кмітливі, наївні, веселі, люблять ігри, танці, спів, моторні та дотепні, так що у цій країні виховують не лише найчудовіших кучерів і вершників, але й церковних співаків та метких державних діячів та ділків, їхня стародавня слов'янська народна мова, яку можна порівняти з нідерландською німецькою (нею є так само старий переклад Енеїди), у селах ще не витіснена московською розмовною та книжною мовою. У їхній чудовій, елегійній народній поезії, що з'явилася під тиском татарського панування, козак є коханим, жаданим лицарем сумної дівчини ...

Ніде більше народна й побутова мова не є такою багатою на люб'язні та пестливі слова (любонько, голубонько, серденько). Це можна спостерігати, починаючи з матері, яку її власна донька зве не інакше ніж «матінкою», і закінчуючи «ізвозчіком», що збадьорює свого втомленого коня рідко коли батогом, а радше лагідними словами та імпровізованою піснею». У цих словах автора — непідробна симпатія до українців, яка підтверджується, зокрема, Ще й тим фактом, що К.Роммель уподібнював їх милим його серцю землякам — швабам і знаходив в українській мові силу німецьких слів.

У своєму історичному нарисі, попри окремі неточності, К.Роммель зображував Україну як незалежну, вільну й демократичну державу, створену внаслідок повстання козаків і селян. Він підкреслював, що пам'ять про неї ще живе в серцях українців, нагадуючи про себе популярними в народі портретами Богдана Хмельницького та незалежним духом шляхти.

Разом з тим, К.Роммель не міг не помітити від'ємних рис в українському житті та побуті. Його постійно вражали розповсюджені в різних суспільних верствах забобонність та ледарство, пов'язані з нескінченими релігійними святами, схильність до пияцтва та непомірного вживання їжі. Працьовитий німець дивувався, як у такій благословенній Богом країні люди не можуть дати ладу сільському господарству, збираючи мізерні врожаї й не маючи уявлення про раціональне землекористування.

Аналіз етнографічних сторінок нарису К.Роммеля дозволяє припустити, що при його написанні автор використовував рукописний «Топографічний опис Харківського намісництва» кінця 80-х років XVIII ст.

У цілому загальна характеристика України та її мешканців в зображенні К.Роммеля цілком вписується в дещо ідилічну картину, створену багатьма мандрівниками другої половини XVIII — початку XIX ст. незалежно від їхнього походження. Це своєрідна щаслива Аркадія, яка зберігає власну яскраву ідентичність, продовжує втримувати духовний зв'язок з славним минулим і багато в чому відрізняється від власне Росії.

Порівнюючи українців з росіянами, К.Роммель, як правило, висловлюючися на користь перших. На його думку, в Україні «іноземець, особливо німець, знаходить завжди значно більше симпатії, сердечності, товариськості, ніж у великоросів». Він зазначав, що українці живуть чистіше, ніж росіяни, що в їхніх сім'ях жінка зіймає незрівняно вище становище, ніж у російських і тому подібні речі. «Народна повага до старої столиці Києва, — підкреслював автор, — природжена прихильність до колись вільної країни козаків ще й досі зберігається на противагу пихатій московитській Великоросії. У той час, як великороси вбачають у малоросах напівтатар, ті вважають себе справжніми слов'янами і все ще щирий дух незалежності спалахує в крові українського шляхетства». Цікаво, що, іменуючи «природню столицю України» Київ «другим Константинополем», К.Роммель характеризував Москву як «татарський Рим», «напів-європейське, напів-азіатське місто».

У Харкові К.Роммель прожив трохи більше трьох років. Це місто на початку XIX ст. багато в чому ще зберігало свій колишній прикордонний характер. І хоча стіни харківської фортеці вже давно не бачили ворога й потроху старі-ЕГли та руйнувалися, мішаний, доволі строкатий характер qнаселення та його культури змушував стороннього спосте-_. рігача пригадати, що тут з давніх часів зустрічалися Украї-,— на, Росія, Туреччина, Крим  і Кавказ. З другої половини _£> XVIII ст. дедалі відчутнішою в культурному житті Харкова ЕГ ставала присутність західноєвропейської просвітницької культури, її вплив різко зріс, відколи на початку XIX ст. в Харкові з легкої руки В.Н.Каразіна було розпочато сміливий, де в чому навіть авантюрний проект по імплантації на місцевому грунті закордонної новинки — модерного університету.

У доволі різнобарвному світському товаристві Харкова К.Роммель зустрів нащадків української шляхти, свіжо-спечених російських дворян, різноплемінних російських чиновників з багатьох регіонів імперії, італійського графа Парму, німецького генерала і дослідника Маршалла фон Біберштейна, шведського дворянина Літандера, полонених польських офіцерів, полонених турецьких офіцерів, полонених французьких офіцерів, а також греків і молдован, вихідців з Закавказзя, Балкан, країн Західної Європи й навіть грузинську принцесу. Усі вони, напевне, могли стати прекрасною ілюстрацією до славнозвісного балу в губернському місті N, описаному М.Гоголем.

К.Роммель — молодий, освічений, ставний, а головне — неодружений професор, був радо прийнятий в цьому товаристві як давній знайомий. Власті одразу ж виконали свої зобов’язання, надавши йому квартиру, виплативши грошове жалування, так що він уже за кілька днів улаштувався, за власним визнанням, з певним комфортом і міг приймати гостей та спокійно готуватися до лекцій.

Ентузіазм кабінетного вченого, що відкривав для себе нову сторінку біографії, виявився настільки бурхливим, що він доволі швидко забув усі мудрі поради та настанови щодо особистого життя, які шанобливо вислухував у Німеччині. Якщо в оригіналі публікації спогадів немає друкарської помилки, виходить, що він уже через місяць після приїзду, блискавично закохавшись у молодесеньку дворянку українського походження, узяв з нею шлюб, породичавшись таким чином з впливовим на Слобожанщині кланом Ковалінських.

Полонений української Цірцеї, новоявлений Одісей попервах не відчував особливих труднощів з адаптацією на новому місці. В Харкові зібралася на той час чимала німецька колонія, що складалася з ремісників, торговців і, ясна річ, професорів, з якими К.Роммель підтримував постійні дружні стосунки.

Іноземці становили на той час більшість університетської професури, причому німці за кількістю переважали вихідців з усіх інших країв. За ними йшли російські піддані, потім слов'яни з Австрійської імперії, французи тощо.

Університетські професори, поділені, як завжди, на дрібні партії та групи, вели між собою тривалу, нескінченну війну. Німці дружно виступали проти французів. Іноземці нерідко об'єднувалися проти росіян. Між основними фракціями сновигали окремі бійці, намагаючись знайти собі вигідніше місце.

Докладний аналіз «університетських» сторінок мемуарів К.Роммеля здійснений в багатьох публікаціях другої половини XIX — початку XX ст., присвячених історії Харківського університету. Переказувати їхній зміст у передмові не має сенсу.

Проте за всіма дрібними деталями академічного життя, характеристиками окремих діючих осіб, що містяться в мемуарах, не варто забувати головного. Записки К.Роммеля харківського періоду дозволяють скласти деяке уявлення про історію зростання на твердому грунті Слобожанщини, в суворому кліматі Російської імперії паростків нового, громадянського суспільства в університетському оазисі.

Традиції академічного самоврядування, розвинене почуття корпоративності, децентралізація в управлінні, притаманні німецьким університетам, об'єктивно суперечили централізованій адміністративній системі Російської імперії. Попервах ця суперечність дещо пом'якшувалася ліберальними, прозахідними настроями, які панували в найближчому оточенні імператора Олександра І. Проте невдовзі система почала брати своє, і навіть такі просвічені та гуманні попечителі Харківського навчального округу, як С.Потоцький чи О.Перовський ставали її провідниками, порушуючи принципи університетської автономії. К.Роммель міг переконатися в цьому на власному прикладі, коли уряд неодноразово грубо вказував професурі її місце, втручаючись в компетенцію університетського самоврядування. Втім, у позиційній війні університетської корпорації з державною бюрократією остання мала численних союзників серед самої професури. Чи ж треба пояснювати, що ними були переважно російські піддані й ті спритні іноземці, які переслідували особисті цілком конкретні інтереси?

Напевне, з усім цим ще можна було якось змиритися, якби з початком війни з Наполеоном не змінилися на гірше загальні умови університетського життя в Росії.

Доба ліберальних реформ у країні відходила в небуття. Починалася, як це часто бувало в історії Росії, епоха православного обскурантизму, протиставлення себе Заходу, переслідування вільної думки тощо. Одним з жертв такої політики згодом, уже після завершення війни, стане колега К.Роммеля по університету, професор Й.Шад.

Суспільство, охоплене хвилею патріотичного піднесення, в даному разі йшло попереду уряду. Православне населення не дуже розрізняло іноземців за їхніми політичними уподобаннями. Зростаюча ксенофобія не минула й університетів. Між іноземцями та російськими підданими Харківського університету також зростало напруження. Коли один з росіян, студент Глинський грубо вилаяв лаборанта, німця Шумана, образивши його національні почуття, той вдарив його в обличчя.

Антизахідні настрої захопили навіть таких освічених представників місцевої громадськості, як В.Каразін, Г.Квітка, І.Рижський. В зв'язку з цим, мабуть, не варто перебільшувати безпосередній вплив західної культури на українську через харківське університетське середовище на початку XIX ст., як це інколи роблять сучасні дослідники.

З початком війни професура зазнала чималих матеріальних втрат від інфляції та різкого підвищення цін. Жалування, яке вона діставала на початку свого перебування в Росії, дуже швидко втрачало свою попередню вартість. Російський уряд виявився неспроможним його компенсувати. До речі, цим значною мірою пояснювалася бурхлива підприємницька діяльність, яку розгорнули деякі харківські професори, а також поширена в їхньому середовищі корупція, окремі, надзвичайно яскраві приклади якої наводить К.Роммель. Щоправда, він дещо пом'якшує історію з ректором університету, Стойковичем, чиї комерційні махінації стали притчею во язицех, наробивши в суспільстві багато шуму та призвівши до відставки останнього.

Чимало з іноземців зазнали гірких розчарувань, не будучи в стані реалізувати власні наукові та викладацькі проекти чи зробити швидку академічну кар'єру. Інші позбулися ілюзій, краще пізнавши місцеве суспільство та його спосіб життя. Відсутність належної підтримки та зацікавленості справами вищої освіти та науки з боку останнього мусила вразити кожного, хто чув популярну історію з заснуванням Харківського університету внаслідок ініціативи та щедрих пожертвувань просвіченої громадськості.

Матеріальні та психологічні труднощі, які відчували іноземні професори, поглиблювалися побутовими. Чимало з них узяли шлюб з місцевими жінками. Проте майже всі ці союзи виявилися невдалими. Надто помітною була різниця в побуті, ментальності, духовному житті та системах цінностей представників різних, якщо не сказати протилежних, частин тогочасної Європи. На жаль, К.Роммель також не став винятком з цього правила. Безхмарне небо його родинного життя дуже швидко затягнули хмари. Врешті-решг, це привело подружжя до розлучення.

Нарешті, для всіх приїжджих до Харкова справжньою бідою став його вбивчий клімат з раптовими переходами від зими до літа, страшною літньою спекою, нестерпною грязюкою восени, брудною водою, болотяними лихоманками, антисанітарією тощо. Вони щороку забирали життя багатьох людей, в тому числі й іноземців.

На цьому ґрунті постала справа щодо перенесення університету з Харкова до іншого міста, про яку К.Роммель згадує, на жаль, лише мимохідь, але в якій він особисто брав активну участь. Альтернативою Харкова виступав тоді Київ, а деякий час навіть Новгород-Сіверський. Проте уряд не виявив належної зацікавленості в подібному проекті, який поступово зійшов нанівець.

Усі наведені вище обставини врешті-решт привели до того, що якраз тоді, коли К.Роммель починав свою кар'єру в Харківському університеті, звідси розпочався відтік іноземних фахівців, який згодом перетворився на справжню втечу. Протягом п'яти наступних років, один за одним Харків покинули - з різних причин - кращі іноземні професори. Не дивно, що серед них опинився й К. Роммель.

В офіційному листі до Міністерства народної освіти він доволі обережно просив спочатку лише річної відпустки, посилаючись на розхитане здоров'я, невідкладні сімейні справи та ностальгію. Проте в мемуарах К.Роммель був набагато відвертішим. Після трьох з лишком років перебування в Харкові він прийняв обдумане рішення змінити місце своєї служби, переїхавши, по можливості, до однієї з російських столиць або, краще за все, повернутися на Батьківщину, де після поразки Наполеона відновлювалося нормальне життя.

Остання частина записок К.Роммеля – це знову подорожні записки мандрівника, що їхав додому через Москву, Петербург та Прибалтику. Вони насичені яскравими та цікавими описами, розумінням деталей та дрібниць побутового життя.

Росія та росіяни в спогадах К.Роммеля зображені цілком доброзичливо. Читачеві варто пригадати, що автор писав свої мемуари в той час, коли між Російською імперією та Європою в черговий раз виросла стіна взаємного відчуження, особливо після придушення царським урядом польського повстання 1830 р. та угорської революції 1848 p.; що анти-російські настрої в європейських столицях живилися не лише недавньою Кримською війною, а й скандально відомою і від того ще більш популярною книгою французькою мандрівника А.де Кюстіна, в якій Росія та росіяни змальовувалися доволі темними фарбами.

Особисті враження К.Роммеля від Росії були дешо іншими, хоча три роки тому назад він, безперечно, їхав до цієї країни з певними упередженнями. Недарма, вперше перетнувши російський кордон, учений відчув себе мандрівником до Африки, а сумнозвісний шлагбаум, що відокремлював Росію від Європи, змусив його згадати про вхід до Дантового пекла.

Характеризуючи риси національного характеру росіян, автор готовий був визнати за ними прагматизм, ділові якості, схильність до точних наук. Коли він мандрував Росією, йому на кожному кроці впадала в очі підприємницька активність, якої бракувало на Україні. Дивно на перший погляд, але практичний німець постійно нарікав на відсутність у росіян ідеальних почуттів і мотивів, незнання ними високої поезії та нездатність її оцінити.

Хоча в тексті мемуарів розсипано чимало гострих зауважень на адресу «дурних росіян», які постійно дратували автора своєю ксенофобією та консерватизмом, це пояснюється, головним чином, враженнями від «жадібної, продажної, позбавленої почуття честі та справедливості», наскрізь корумпованої касти російських бюрократів, з якою «нічого не могли вдіяти навіть самодержавні імператори». Шкода, що в даному разі К.Роммель не вдався до порівнянь, оскільки в сусідній Пруссії в той же час буласформована більш-менш освічена верства чиновників, яка фактично забезпечила цій державі стрімке піднесення та лідерство в німецькомовному світі.

На кожному кроці К. Роммель зтикався, не будучи в стані призвичаїтися до цього, з поширеними в країні загальною неповагою до людини та до закону, розкраданням державного майна.

У той же час, автор з вдячністю згадував про гостинність росіян. Він, здається, нічого не мав проти самодержавства як соціального інституту, вважаючи, що воно є необхідним для країни, позбавленої так званого «третього», тобто середнього стану. З глибоким розумінням і певним співчуттям К.Роммель згадував про виявлені росіянами під час війни з Наполеоном почуття «незламного патріотизму» та готовність до самопожертви.

У цілому сторінки, присвячені К.Роммелем Російській державі та її громадянам, можна визнати об'єктивними і в усякому разі позбавленими впливу сучасної кон'юнктури. Недарма автор критично поставився до згаданої вище книги А.де Кюстіна як до поверхової та упередженої праці.

Читачеві буде цікаво познайомитися також з останніми розділами публікації, присвяченими Прибалтиці. Автор наділяє деяких з її корінних мешканців, у даному разі естонців, доволі похмурими рисами національної вдачі, пишучи про їхню «спритну злодійкуватість», піратські звички тощо.

Натомість по мірі наближення до Німеччини мемуарист зауважував поступове зростання рівня побутової культури, освіти та цивілізованості населення. Безперечно, він відчував радісне хвилювання від зустрічі з батьківщиною, сподіваннями на краще, котрі, зрештою, не були безпідставними.

Після повернення з Росії К.Роммель дістав спочатку посаду професора в Марбурзькому університеті, звідки починалася колись його подорож, а дещо згодом — звання державного історіографа славного Касселя, завідування королівським і державним архівом та бібліотекою разом з дворянською грамотою. З цього часу головним предметом наукових студій К.Роммеля стала історія Гессена.

Таким чином, тривала мандрівка німецького вченого розбурханими хвилями наполеонівської Європи мала щасливий кінець. К.Роммель здобув усе, чого прагнув: належне місце в суспільстві, певний комфорт і достаток, умови для творчої праці. Історія на цьому для нього закінчувалася. Юнацькі наукові та літературні захоплення, хвилювання, переїзди з місця на місце, роки життя в Харкові, одруження, - все це через певний час почало нагадувати лише сон...Проте не випадково саме цю частину свого життя автор визнав гідною окремого опису.

Основна частина спогадів була написана К.Роммелем по «гарячих слідах», одразу після повернення до Німеччини, тобто не пізніше 1815 р. Тому відповідні сторінки джерела зберігають свіжість і безпосередність авторських вражень. Згодом, мабуть, незадовго до видання, він дещо доповнив і, можливо, відредагував свої записки, тому що в них трапляються згадки про події 30-40-х років XIX ст.

Мемуари К.Роммеля мали цікаву літературну долю передусім у Росії. Про них згадали, як тільки там знову почалася доба широкомасштабних реформ, відбулася лібералізація внутрішньої політики, м'якшою стала цензура.

Переклад «харківських» сторінок мемуарів російською мовою, здійснений бібліотекарем Харківського університету Я.Балясним, побачив світ в Одесі вже в 1859 p., через п'ять років після їх німецького видання (Южньїй сборник. Учено-литературньїй журнал. Изд.Н.И.Максимов. Одесса, 1859-N9-C.1-29, N10-C.43-64, N11-C.103-146.). У 1868 р. цей переклад, надрукований окремою брошурою в Харкові (Пять лет из истории Харьковского университета: Воспо-минания профессора Роммеля о своем времени, о Харько-ве й Харьковском университете. — Харьков,  1868— XVI, 111 с.), викликав бурхливу дискусію в місцевій і не лише    \ місцевій російській пресі. В ній, неначе в краплі води, знайшло відображення гостре протистояння між традиціоналістами та реформаторами чи то пак, за термінологією відповідної доби, поміж слов'янофілами та західниками.

В харківському культурному середовищі кожен з двох названих вище ворогуючих таборів мав тоді своїх прибічників і лідерів. Так звану російську консервативну партію очолював професор М. Лавровський. Ліберальне настроєну інтелігенцію європейської орієнтації представляв професор Д. Каченовський. Публічна полеміка між ними, до якої невдовзі приєдналися тогочасні та колишні університетські професори та студенти, зачепила болючі питання російського суспільного життя, зокрема цензури, освіти, взаємин академічного середовища з бюрократією, ставлення до Заходу, міжнаціональних стосунків тощо. Вона немовби оживила давні пристрасті, що на початку XIX ст. приводили до ворожнечі між іноземною та російською професурою, одночасно стимулювавши значною мірою інтерес до історії Харківського університету, Харкова та Слобожанщини в цілому. І хоча дехто з учасників дискусії намагався піддати сумніву об'єктивність мемуарів К.Роммеля, спеціальні наукові дослідження підтвердили їх високу цінність як історичного джерела.

Востаннє окремі уривки спогадів російською мовою були надруковані в 1914 р.( Из воспоминаний профессора Роммеля о Харьковском университете //Соловьев И.М. Русские университетьі в их уставах й воспоминаниях со-временников - СПб: Знергия,1914. - С.78-83).

Представляючи сучасному українському читачеві мемуари К.Роммеля, які розпочинають собою нову науково-видавничу серію «Україна в записках мандрівників і мемуарах», ми далекі від думки, що вони сьогодні можуть дати поштовх до дискусії, подібної до тієї, що мала місце в середині XIX ст. Рівень громадянської зрілості суспільства, якість академічного життя, бюрократизація університетського середовища в Україні, успадковані від недавнього минулого, не дозволяють на це сподіватися. Натомість фахівець — історик, і то не лише краєзнавець, Дістане можливість користуватися багатим і достовірним Джерелом, а інтелігентний читач, сподіваємося, одержить Інтелектуальну насолоду від знайомства з пам'яткою цікавої та повчальної історичної епохи.

Нинішнє видання «Спогадів...» є першим повним перекладом мемуарів Крістофа-Дітріха фон Роммеля українською мовою. Переклад здійснено за виданням: Erinnerungen aus meinem Leben und aus meiner Zeit von Chr. von Rommel// Geheime Geschichte und ratselhafte Menschen. Sammlung verborgener oder vergessener Merkwurdigkeiten. H.g. vor Friedrich Bulau. Leipzig: F.U. Brockhaus, 1854. - Bd.5. — S. 421-600.

ЛІТЕРАТУРА

Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). - X., 1893-1898.-Т.1.

Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI - XVIII ст. - К., 1998.

Немцы в России: люди й судьбы. — СПб ., 1996.

Русские й немцы в XVIII веке. Встреча культур. — М., 2000.

Русский биографический словарь. Т.17. СПб., 1918. С.66 - 75.

Edgar Hosch. An Episode from German — Ukrainian Scholarly Contacts: Dietrich Christoph von Rommel // German- Ukrainian Relations in Historical Perspective . Edmonton, Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1994 - P. 1-9.

Udo G. The Image of the Cossacks in the 18 th and 19 th century German Literature // Les cosaques de 1 'Ukraine. Role historique representationes htteraires et artistiques. Actes du 5-е colloque international franco-ukrainien. 1995. P.215-22.

Володимир Кравченко.

Назад