|
«НЕМАЄ ПРОРОКА У СВОЇЙ
ВІТЧИЗНІ»?
Публікація
статті професора Володимира Кравченка, завідуючого кафедрою українознавства
філософського факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна, викликала
неабиякий інтерес університетської громадськості, широких наукових
кіл. Нещодавно редакція отримала полемічну відозву на статтю, що
належить науковцям, вихованцям Національного університету, яких
деякі висловлювання автора не залишили байдужими.
Редакція сподівається, що
полемічне обговорювання питань, поставлених професором В.
Кравченком, послужить повнішому висвітленню проблем, зв'язаних з
обставинами заснування університету й особистістю нашого великого
земляка.
Події останніх десятиліть
призвичаїли мешканців «провінційного» Харкова до переоцінок
історичних подій і ролей історичних особистостей. Здавалося б, що ще
може сколихнути суспільну думку в університетському середовищі. І ще
в той час, коли Національний університет ім. В. Н. Каразіна
готується відзначити святкову, знаменну подію – 200-річчя
заснування. Приводом для такого збудження стала стаття п. Володимира
Кравченка в щотижневику «Харків'яни» (№ 2, 3, 4, січень 2003 року).
Основною тезою свого публічного виступу автор обрав необхідність
ревізії офіційної історії створення Харківського університету, а
також суспільно-політичної ситуації в Слобожанщині, що йому
передувала. Тобто читачеві було запропоновано нову, чергову версію
події, яка в історії Харкова і регіону займає мало не найвизначніше
місце.
Людина, яка хоч коли-небудь
замислювалась над феноменом північно-східного дива України
(Слобожанщини) і долею першого українського університету, не може
задовольнитись новітніми доказами без фактичної та аргументованої
бази. І справа навіть не в тому, що ми знайомі з науковим методом,
не віримо словам, уже навчились «сім разів відміряти» і подумки
ділити на тридцять два всі нові обіцянки і ствердження. Справа
спроектувалась для нас у філософсько-етичну площину.
Питання, яке стало ключовим після
прочитання статті п. Кравченка, суто просте і вічне
і вічне: «А
кому це потрібно?». Кому, потрібно (вигідно), щоб у державі,
яка, на жаль, не має об'єднавчої національної ідеї, а тільки формує
її, було принижено ще декількох національних героїв? Кому потрібно,
щоб місто, яке за складних економічних обставин утратило вагомі
економічно-промислові та науково-освітницькі позиції, яке через рік
відзначатиме 350-річчя, похитнулось у впевненості щодо небагатьох
дійсно гідних своїх «наріжних каменів»? Такої великої ціни варта,
можливо, лише Істина. І саме про неї, чарівливо-неприступну,
хотілося б поговорити. То ж запрошуємо читачів «Харків'ян»
неупереджено подивитись на деякі постаті слобожанського суспільства
часів створення Харківського університету. Звичайно, дотриматись
неупередженості – надзвичайно важке завдання і в аспекті наукової
оцінки, і в суто людському розумінні вчинків та обставин.
Оцінка паном Кравченком внутрішньої
готовності слобідсько-українського суспільства щодо фінансової
підтримки ідеї університету в Харкові не викликає сумніву. В
більшості своїй неосвічене дворянство не могло очікувати швидких
дивідендів від упровадження зоології чи геометрії. У той же час ідея
кадетського корпусу обіцяла чини, державне утримання і далекі
перспективи для дворянської молоді. Що дивного в цьому?
Загальновідомо, що високі ідеї зароджуються в окремих, «обраних»,
людей. І все ж одна, навіть найцілеспря-мованіша і найфанатичніша
особистість не може стати рушійною силою перетворень. Творцем (чи
руйнівником) у історичному аспекті може стати тільки суспільство,
народ. Творцем Харківського університету стали харківські дворянство
і купецтво, які усвідомили перспективи університетського міста;
викладачі і професори, які дали згоду створити сучасний учбовий
заклад; мешканці міста Харкова (колишні козаки), які виділили зі
своїх господарчих земель 125 десятин для університетських приміщень.
І. це, безперечно, був громадянський вчинок.
Ідеологом освітянської ідеї в
Слобідсько-Українській губернії був Василь Назарович Каразін – людина з високим почуттям громадянського обов'язку і великий патріот
України. Про його прихильність до малої батьківщини говорить і факт
підтримки перед царем клопотання слобідсько-українського дворянства
про збереження станових пільг у 1801 році, і неодноразове виконання
доручень дворян своєї губернії в столиці. Про вплив Каразіна на
Олександра І п. Кравченко дуже влучно
розповів, забувши тільки додати, що цей вплив він жодного разу не
використав у власних інтересах. Не завадить нагадати, що у своїй
діяльності за короткочасний фавор (1801 – 1804) Василь Назарович
системно і свідомо відстоював першочерговість реформування
державного устрою й освіти. До речі, він ураховував і добре розумів
громадські настрої і наміри щодо освіти. В його “Предначертании о
Харьковском университете” записано про намір створити
вищий всестановий учбовий заклад, де передбачав упровадити фахову
підготовку для всіх «істинних потреб людини і держави». В тому числі
і військову підготовку. Освітянською проблематикою він займався все
життя. До його здобутків на цій ниві слід віднести участь у
ініціативній групі зі створення міністерства народної освіти (1803),
Харківського університету (1805), першої в Східній Україні школи для
дітей кріпаків (1806).
Але звідки витоки сміливої ідеї створити
«розсадник просвітництва» в Харкові – місті, за твердженням
російського чиновника, з убивчим кліматом і жахливими шляхами
сполучення, з населенням усього 5378 чол. (на 1802 рік)? Звідки
переконаність, що саме освіта спроможна забезпечити «добробут милої
країни і полуденного краю Росії»? Звідки така громадянська позиція в
молодої, 28-річної людини? І тут треба згадати ще одну дійову
постать цих подій, передтечу.
Передтечею, натхненником університетської
ідеї Слобожанщини був Григорій Сковорода. Пан Кравченко, спираючись
на друковані твори українського філософа і відсутність у них
безпосередніх згадок про університет, заперечує його вплив на
формування університетської ідеї в губернії. Дозвольте не погодитись
і скористатися чудовою працею «Український мандрований філософ
Григорій Сковорода» видатного нашого історика Д. І. Багалія. Він
цитує спогади і листи свідків і тогочасних дослідників. Наприклад,
Г. П. Данилевський, подаючи загальну оцінку впливовості Сковороди,
зазначав: «За відсутності іншого вищого морального Інтересу в
суспільстві українськім того часу, за відсутності літератури та
науки в головному місті слобідського намісництва, до Сковороди
линули всі тодішні живі розумні серця... Можна сказати, що з тієї
пошани, якою він користувався, його можна було назвати мандрівним
університетом та академією тодішніх українських дідичів». Згадаймо
слова В.Н. Каразіна, що в особі Сковороди ми мали під чубом та в
українській свитині свого Піфагора, Орігена, Лейбніца. Згадаймо і
наведений Д. І. Багалієм реєстр ініціативної групи слобідського
дворянства, яка першою підписалась на університет. Більшість із них
– друзі і нащадки друзів Сковороди (брати Каразіни, брати Квітки,
представники роду Ковалевських, Шидловські Г.П. Урюпин та ін.).
Наведемо ще цікаву працю випускника
Харківського університету Юрія Лавриненка «Василь Каразін. Архітект
Відродження» (Мюнхен). Автор на підставі листування українського
філософа і його земляків підсумовує: «Нема сумніву, що думки
Сковороди, об'єктивно беручи, підготовлялу інтелектуальний грунт і
клімат для українського пробудження і всього подальшого формування
на Україні... відродження. Не могли ті сковородинівські візії пройти
без сліду крізь тонкий і пильно звернений у майбутнє ум Василя
Каразіна».
І знову Василь Каразін! І знову боляче
через безпідставні звинувачення Василя Назаровича, які п, Кравченко
дозволяє собі... В тому суспільстві, в ті часи, про які йдеться,
освічена і моральна людина понад усе намагалась зберегти честь
і добре ім'я. При житті Каразіну неодноразово доводилось відстоювати свою
гідність, після смерті його і сина Філадельфа за честь просвітителя
заступилися Д. І. Баталій і М. Ф. Сумцов. Пробачте, прикро і
по-щедринському смішно знову повертатись до подій 100-літньої
давнини. Саме сто років тому Багалій аргументовано і вичерпно
відповів на образливі звинувачення Каразіна в брошурі анонімного
автора (!), п. І-ва, «В. Н. Каразин, мнимьій основатель Харьковского
университета» (1905). Кожному, хто хоче вирішити для себе питання «реабілітації»
видатного громадського діяча, просвітителя, радимо звернутися до
вищезгаданої книжечки і багаліївської відповіді «Научная критика,
памфлет или пасквиль?»
Сто років минуло – з незрозумілих причин
розпочинається нова «ревізія». Спробуємо ми заступити світлої
пам'яті заступників Василя Назаровича. Пан Кравченко задається
питаннями: «Чому жорстокий імператор Павло І помилував і пригрів
державного злочинця Каразіна і хто сприяв його дивовижній, але
ефемерній кар'єрі за часів Олександра І?» Чути такі завуальовані
наївним нерозумінням обвинувачення образливо. Можливо, тут
спрацьовує наш менталітет, наша впевненість, що «нет пророка в своем
оте-честве»?.. Невже ми остаточно звикли, що зробити «дивовижну
кар'єру» неможливо без протекцій? Невже автор не припускає, що
особисті ділові і громадянські якості Каразіна могли знайти
застосування і затребуваність при дворі?
Далі пан Кравченко закидає В. Н. Каразіну
його невизначеність у питанні етнічної приналежності. Дорікає він і
через те, що Каразін «залежно від обставин наголошував на своєму
відповідному походженні» (грецьке, болгарське, сербське). Дійсно,
питання походження роду Караджі-Каразіних в історичній науці не
вирішено остаточно, але не забудьмо, що національна ідентифікація – річ суто інтимна і складна в доведенні. В. Н. Каразін рано і за
трагічних обставин утратив батька, який був онуком софійського
архієпископа, грека Караджі і міг би розповісти синові його історію.
Упевнені, що Василь Назарович не лукавив, називаючи себе «греко-хохлом»
чи «болгарином». Він міг бути і тим, і другим, і третім, а сімейні
легенди давали простір для невизначеності. Вона бентежила його як
людину емоційну, допитливу, цільну. В читача може виникнути питання:
«Чому ж доросла серйозна людина вводить в оману сучасників і
нащадків своїми «національними варіаціями»?» Ми відповімо. І в цій
відповіді – весь Каразін.
Василь Назарович називав (відчував) себе
греком, коли мріяв створити Харківський університет як освітній
заклад європейського рівня, де могла б навчатися талановита молодь
півдня Росії і християнської Греції. Чому саме Греції? Тому що ця
близька за ментальною сутністю і релігійною приналежністю країна на
початку XIX століття майже знесилилась у чотирьохві-ковій боротьбі
за власну гідність, державну незалежність і релігійну свободу з
Османською імперією. На території Греції турками було заборонено
викладання грецької мови і друкування літератури на ній... Каразін
мріяв надати освітню допомогу християнам далеких і рідних Балкан.
Василь Назарович називав себе сербом,
коли в 1804 році від сербської делегації, що по дорозі до російської
столиці зупинилася в Харкові, дізнався про жорстокий турецький терор
та численні жертви сербського народу і прагнув допомогти делегатам
виконати свою місію. Відомо, що в листі до російського міністра
закордонних справ Чарторизького він намагався переконати царський
уряд сприйняти прохання братнього слов'янського народу про підтримку
і надання допомоги. Як військовий емісар, який мав стати
координатором загальнобалканського проти-турецького повстання,
Василь Каразін пропонував свою кандидатуру. Він писав у столицю про
подібну місію його батька, Назара Олександровича Каразіна, на
Балканах за часів царювання Катерини II. Цей лист Василь Назарович
закінчує рядками: «[Батько] ризикував тільки своїм життям. Те саме
можу зробити і я, маючи при не меншій, може бути, відвазі набагато
більше причин не дорожити своїми днями».
Каразін відчував у своїй душі і
болгарські мотиви. До кінця життя він жалкував про нездійсненну мрію
заснувати в Болгарії університет, подібний до Харківського. Василь
Назарович Каразін природно відчував себе людиною світу, серце якої
боліло всіма болями людства. І його національна невизначеність
компенсувалася діяльним співчуттям до знедолених народів землі, де
залишились корені родинного дерева Каразіних.
Ще різкіші заперечення викликають
висловлювання п. Кравченка, коли він кидає тіні сумніву на наукові
розробки і винаходи «українського Ломоносова» – Ка-разіна: «Сучасні
біографи В. Каразіна, абсолютна більшість яких пов'язана з
Харківщиною, з усіх можливих інтерпретацій життя та діяльності свого
відомого земляка сприймають лише ті, що нагадують життя святих. У
цьому відношенні сучасна «Ка-разініана» відображує стан думок у
суспільстві, не здатному звільнитися від мі-фологізованого
сприйняття світу та зацікавленому в пошуках ідеальних героїв і
канонічних текстів... Ця традиція (легенди про те, що він став ...
винахідником низки дивовижних механізмів, речовин і продуктів)
настільки живуча, що останнім часом виникла навіть пропозиція
заснувати академічну премію В. Каразіна за досягнення в галузі
науки. Цікаво, якої саме? Втім, мене не
здивує, якщо це буде зроблено».
. Але навіщо ломитись у відчинені двері?
Коли п. Кравченко писав дисертацію про Д. І. Багалія – одного з
дослідувачів Каразіна, двері до спецхранів із забороненими колись
працями відомого вченого були відкриті. А фундаментальний збірник
«В. Н. Каразин. Сочинения, письма и бумаги» за 1910 рік, ретельно і
неупереджено відредагований Багалієм, залишався доступним для
читачів наукових бібліотек завжди. То ж, щоб не створювати нові або
підживлювати старі міфи «Кара-зініани», та ще на провінційному рівні,
повернімося до першоджерел – праць Каразіна в галузі природничих
наук та бібліографічних посібників загальнодержавного (не
провінційного!) рівня.
Аналіз бібліографічних посібників
«История естествознания СССР: 1917– 1975» за 1949– 1984 роки засвідчив,
що за 1940– 1968 роки видано 13 публікацій, присвячених Каразіну:
3 – загальні проблеми, по 2 – 3 області хімії, геофізики, метеорології,
по 1 – з фізики, мінералогії, географії, російської словесності. До
цього додамо, що в 1964 році київський дослідник В.М. Козловський у секції суспільних наук АН УРСР захистив дисертацію на
тему «Экономические взгляды В. Н. Каразина», видрукувавши до захисту
4 роботи. До наукової спадщини Каразіна неодноразово звертався
львівський учений, доктор економічних наук, професор С.М. Злупко.
Нещодавно львівські лісознавці О.Фурдичко і В. Бондаренко в
монографії «Першопостаті українського лісництва» (2000) вперше
високо оцінили лісівничу діяльність В. Н. Каразіна по збереженню
лісів та його думки про народногосподарське і кліматичне значення
лісових екосистем. Приділив велику увагу здобуткам Каразіна
російський учений Потапов (1968), вивчаючи питання використання
атмосферної електрики... Отже, як можна побачити, до першоджерел
Каразіна природничого змісту звертались не тільки місцеві дослідники.
Аналіз публікацій В. Н. Каразіна аграрної
та біологічної тематики засвідчив:
по-перше, В. Н. Каразін є піонером
природоохоронної справи Слобідської України. У його численних
публікаціях («О важности лесоводства в России», «О лесоводстве и
лесоразведении», «О сжении угля с расчетом» та ін.) червоною ниткою
проходить думка про необхідність збереження лісів як головного
кліматоутворю-ючого чинника, про їх роль у справі захисту грунтів
від ерозії, у справі збереження повноводних рік, пом'якшення і
зволоження клімату. Ці думки було оприлюднено за 40 років до праці
професора Харківського університету В, М. Черняева «О лесах
Украины». У статті «О содержании рек в городе» Каразін пропонує
заходи щодо охорони харківських річок від забруднення. Варто
пригадати і публікацію В. Н. Каразіна про зміни тваринного світу в
Харківській губернії, яка вийшла на 25 років раніше від подібної
статті харківського професора О. В. Черная.
По-друге, В. Н. Каразін є піонером
лісівництва Слобідської України, теоретиком і практиком лісівничої
науки. У вищезгаданих публікаціях він сформулював основні принципи
лісівничої науки з погляду значення екологічних параметрів окремих
видів дерев для якості грунту, умов зволоження, температури та ін.
По-третє, В. Н. Каразін виступав як
акліматизатор іноземних деревних порід для міського паркобудівництва.
Сучасні дослідження дали можливість установити, що він ще в 90-х
роках XVIII століття був причетний до заснування Основ'янського
акліматизаційного та плодового саду (нині Краснокутського парку).
Він навіть удавався до посередництва для
випиі садивного матеріалу з-за кордону для бажаючих господарів
губернії, прилучаючи земляків до парко- і лісонасадження
По-четверте, В.Н. Каразін є піонер
екологічної думки про біологічне розмаїття та необхідність
підтримувати біологічну рівновагу на земній кулі. Через
175 років (1992)
у Ріо-де-Жанейро конференція ООН з питань довкілля і розвитку прийняла низку важливих докуметів, у тсму
числі і «Конвенцію про
біорозмаїття», положення якої співзвучні з висловами
Каразіна: «Но
человек на то сотворен, чтобы охранять равновесие сил на земном
шаре,
чтобы украшать своє временное жилище, чтобы содержать в порядке
и в должности друг к другу бесчисленные роды растений и животных». Додамо,
що цю конвенцію в Україні було ратифіковано в 1994 році.
По-п'яте, пророчими виявилися висловлювання Каразіна про відкриття в області ентомології. В публікації
«О примечательных открытиях, сделанных вне Росии» він пропонує
замислитись над використанням деяких комах у «домоводственном
употреблении». Нещодавно вітчизняні ентомологи, що займаються
вивченням поодиноких диких бджолиних,
розробили технологію промислового
розведення деяких видів цих комах для запилення багатьох рослин. І це
через 180 років після Каразіна.
По-шосте, В. Н. Каразін є пропагандистом і популяризатором уведення в агрокультуру і харчовий раціон нових
їстівних рослин, зокрема картоплі. Він розробив
технологію випікання хліба з
добавками на випадок неврожайних років, новітню
технологію виноробства
та біодобавок.
По-сьоме, В. Н. Каразін уперше розробив і
економічно обгрунтував замкнутий безвідходний цикл сільськогосподарсько-обробного виробництва, включаючи в кс плекс вирощування
сільськогосподарі ких культур, тваринництво, переробку, у лізацію
відходів. У наш час пріорите енергозберігаючих технологій думки
Каразіна вражають своїм передбаченням
і глибиною розуміння екопроблем.
По-восьме, В. Н. Каразін вважаєть
основоположником харчовоконцентратної і консервувальної технологій.
По-дев'яте, В. Н. Каразін розробив
кадастр земельних угідь. Надзвичайно кава сьогодні його публікація
«Нечто кадастре» (1839), у якій наведено пор няльний аналіз оцінки
орних земель Харківській та Оренбурзькій губернії Проблема оцінки
земель, до речі, досі вирішена у Верховній Раді України при
проведенні земельної реформи.
Ми навмисно залишили поза увагою праці
Каразіна в галузі винахідництва і фізики, метеорології і синтезу
нових речовин, бо сердешний Каразін не мав «патентів» та «авторських
свідоцтв». Трагічна пожежа в маєтку Кручик знищили архів ученого. І
хоч збереглися деякі звіти Філотехнічного товариства, а в
енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона Кручанська
метеостанція називається першою в Російській імперії, залишаємо на
власний розсуд кожного читача – сприймати чи не сприймати на віру
каразінський внесок.
Отже, сьогодні ми можемо сказати, що
академічну премію ім. В. Н. Каразіна можна (сміливо і з гідністю)
надавати дослідникам у галузі біологічних, сільськогосподарських,
економічних наук і новітніх технологій.
Напередодні 200-літнього ювілею головного
дітища В. Н. Каразіна – університету – ми не дозволили собі пройти
повз таку «ничижительную» оцінку теоретичних і практичних доробок у
галузях багатьох наук, сприймаємо як образу намагання п. Кравченка
поставити на одну дошку Каразіна з шукачами «пригод, алхіміків,
творців нових утопій, держав і народів, революціонерів, змовників і
т. п.».
Ми, без перебільшення, вдячні В.В.
Кравченку за підняті проблеми і питання, що спонукали нас предметно
переглянути першоджерела В.Н. Каразіна і ще раз надати харків'янам
змогу оцінити велич постаті нашого земляка.
Шановним читачам щотижневика й пану В.В.
Кравченку, який висловив бажання розвіяти міфи сучасної «Каразініани»,
радимо перегорнути каразінські першоджерела і його оригінальні
твори, а не сприймати, як це було за радянських часів: «не читал, но
осуждаю». I тоді незаангажований читач хай вирішить самостійно «Who
is who».
Що ж стосується місця нашого університету,
то, хто б і що б не казав, намагаючись змістити чи точніше визначити
центр інтелектуального'поля .нашої держави, харків'яни, пам'ятайте,
що саме,у вашому місті було засновано перший державний вищий учбовий
заклад України. Сповнімося відчуттям шани до наших достойників і
вище піднімемо голови. Ми варті бути їх нащадками!
Олена Узбек,
Віктор Грама,
Микола Чеботаєв,
Василь Свич,
вихованці університету
|
