|
Про Харківський університет,
Василя Каразіна
та провінційне суспільство.
Газета “Харків'яни”, №№ 2-4 (70-72)
9.01-29.01.2003 р.
На фоні «тисячолітніх» ювілеїв різних подій, котрі з особливим
задоволенням відмічаються в пострадянських країнах, 200 років
Харківського університету виглядають доволі скромно. Проте значення
цієї події вимірюється не її давністю, а
впливом на місцеве та загальноукраїнське культурне і громадське
життя. Вважається, що вона відкрила собою нову сторінку в історії
української культури модерної доби, надала імпульс національним
зацікавленням і взагалі на деякий час перетворила Харків на
інтелектуальну столицю всєя України.
З цієї (і не лише цієї) перспективи ювілей Харківського університету
вже зараз набирає масштабів і якості, котрі потребують належної
уваги та змушують ще раз придивитися як до перипетій далекого
минулого, так і до їхнього сприйняття сьогодні. Я спробую в цій
статті зосередитися лише на одному питанні історії Харківського
університету, котре може виглядати дискусійним, а саме: чому й за
яких обставин Харків було обрано на роль університетського центру?
У ”зубрівській" російсько-радянсько-малоросійській (варіант –
східнослов'янській) історіографії з цього приводу встановилося, з
легкої руки Д. Багалія, переконання в тому, що університет у Харкові
став результатом широкого громадського руху просвіченого дворянства.
Українські історики з числа повоєнної діаспори при цьому
багатозначно підкреслювали: «українського дворянства», викликаючи в
уяві тіні Григорія Сковороди, Харківського колегіуму, Г. Квітки та
інші «маркери» українськості Харкова.
Проникливі застереження І. Лисяка-Рудницького не перешкодили
поширенню цього міфу в сучасній Україні, вірніше, в україномовній
науковій літературі. Шкода його руйнувати, тим більше, що автор цих
рядків, багато років пов'язаний з Харківським університетом, повинен
бути a priori його беззастережним патріотом. Проте міф також повинен
бути переконливим, інакше він не «працює».
Оскільки мова піде про факт провінційного життя, котрий здобув
загальнонаціонального виміру, зрозуміти його належним чином можна
лише крізь оптику регіонального бачення української історії. У
зв'язку з цим дозволю собі нагадати, що наприкінці XVIII – на
початку XIX століття територія сучасної України була поділена в
політико-адміністративному відношенні між двома імперіями –
Російською та Австрійською. Більша її частина перебувала в складі
Росії, де, у свою чергу, складалася з декількох регіонів:
Правобережжя разом із Києвом і домінуючою на ньому польською
шляхтою. Новоросіі, тобто колишніх володінь Запорожжя, населених
різноплеменними колоністами. Лівобережжя в складі двох областей –
колишньої Гетьманщини та Слобожанщини.
Головним осередком українського історичного життя в другій половині
XVIII – на початку XIX століття залишалася територія
Гетьманщини – Полтавщина та Чернігівщина, де найдовше
зберігалися залишки козацько-шляхетської автономії. Саме тут
склалися основні елементи козацької державної традиції, громадського
суспільства, освіти, а також того варіанта пплтпнапіпняль,ної
укпаїнської ідентичності, котрі визначили собою характер української
автономії в складі Російської держави та надали цьому регіону ім'я
Малоросія, а її населенню – назву малоросіян. Слобожанщина, заселена
переважно етнічними українцями в середині XVII століття, була
змодельована за тими ж зразками козацько-шляхетської соціально-правової
системи,– вестернізованої православної освіти, що й Гетьманщина,
але рамки її адміністративно-політичної автономії в складі Росії
були набагато вужчими, а рівень політичної культури її світської
еліти помітно нижчим, аніж у сусідній козацькій державі.
Слобожанщина формувалася як історичний регіон з опозиційних до
гетьманського уряду елементів, підконтрольних російському уряду.
Козацько-шляхетський статус і пов'язані з ним права та свободи
місцевої еліти виглядали доволі підозрілими і недостатньо
обгрунтованими в очах політичного керівництва Гетьманщини чи навіть
сусідньої Запорозької Січі. Проте російський уряд закривав на це очі,
забезпечивши лояльність місцевої козацької старшини жалуваними
грамотами на землі, вільні лромисли та податкові пільги.
Завдяки своєму геополітичному становищу Слобожанщина
використовувалася як форпост російської експансії на Півдні. З цього
плацдарму Росія могла постійно загрожувати Гетьманщині, Донському
війську, Запорозькій Січі та кримським татарам. Пізніше, тією мірою,
якою військове значення Слобожанщини зменшувалося, особливості її
громадського життя поступово зникали під пресом російської
централізації. Але наприкінці XVIII – на початку XIX століття
згадка про них залишалася живою в місцевому середовищі.
Принцип успішного розвитку кожної імперії полягає не лише в
переможних війнах чи ефективних репресіях, а й у здатності центру до
співробітництва з регіональними елітами. Росія XVIII– XIX століть у
цьому "відношенні не була винятком. Здобуваючи нові землі, вона
кооптувала представників місцевої верхівки до російського дворянства
та надавала їм можливості просування до найвищих посад. Основні
регіони величезної держави завжди мали, так би мовити, своїх
представників біля трону. Серед них .найбільшу вагу у XVIII –
на початку XIX століття здобули еліти так званих цивілізованих
західних окраїн – Гетьманщини, Прибалтики та Польщі.
У часи правління імператриці Катерини II та імператора Павла І
однією з найпотужнійших придворних фракцій була українська. В її
складі можна було бачити вельмож, котрі мали величезний вплив на
державні справи, – К. Розумовського, П. Завадовського,
О. Безбородька, Д. Трощинського. Іспанська дослідниця Ісабель де
Мадар'яга навіть іменує цих людей такою собі українською мафією –
чимось на зразок колишньої дніпропетровської в Радянському Союзі.
Роль української козацької еліти при дворі значною мірою
пояснювалася активною політикою імперії на Півдні та боротьбою з
Кримом і Туреччиною.
З приходом до влади імператора Олександра І розстановка сил
помінялася. На перший план почало виходити польське дворянство,
знаменуючи собою зростання так званого польського фактора в
російській зовнішній політиці та просуванні імперії на Захід.
Деякі історики, говорячи про ліквідацію козацької автономії
російським урядом у другій половині XVIII століття, недооцінюють
тієї очевидної для сучасників подій обставини, що українське
суспільство гостро відчувало потребу реформування всіх сфер свого
життя. Доба Просвітництва поставила перед народами та країнами XVIII
століття нові проблеми, що зберігали автономію в складі Російської
імперії (Гетьманщині, Слобожанщині та Запорозькій Січі), майже
одночасно почали розроблятися та здійснюватися два проекти
модернізації – автономний, місцевий у його козацькому та
шляхетському варіантах, і державний, імперський. Перший із них був
тісно пов'язаний з ідеєю окремих місцевих, станових прав і свобод та
необхідністю їхнього збереження, другий передбачав загальну
централізацію та уніфікацію соціального і культурного життя країни,
а також мовну та культурну асиміляцію місцевого населення. Спільним
між ними було те, що в обох випадках реформатори відводили освіті
роль важливого, якщо не основного засобу для здійснення своїх планів.
За
рівнем і якістю освіти Наддніпрянська Україна XVII – першої
половини XVIII століття стояла вище від власне російських земель.
Саме тому вона була основним джерелом для постачання імперії кадрів
освічених педагогів, чиновників, перекладачів, юристів. Проте
характер церковної освіти, базованої на системі колегіумів,
парафіяльних шкіл та мандрівних дячків, уже не задовольняв
суспільство. Потрібна була нова, світська система освіти, в центрі
якої у Європі стояли університети.
XVIII
століття породило низку універї ситетських проектів для
Наддніпрянської України. У середовищі малоросійської верхівки свого
часу виникли плани створення університету в Батурині, Києві,
Переяславі, Лубнах, Новгороді-Сіверському. Російська адміністрація,
у свою чергу, розробляла, за допомогою німецьких фахівців, плани
відкриття університету в Києві, Глухові, Чернігові та Катеринославлі.
Проте всі вони залишилися на папері.
Слобідська верхівка також висловлювала перед урядом побажання щодо
розвитку світської освіти, проте в більш скромних формах. Уряд пішов
їй на зустріч після того, як ліквідував залишки козацької автономії
краю та розпочав секуляризацію монастирських земель. У 1768 році
було впроваджено навчання дворянських дітей світським і військовим
наукам у спеціальному середньому навчальному закладі, створеному за
рахунок Харківського колегіуму під егідою місцевого губернатора.
Воно відоме в історичній літературі під назвою додаткових класів
Харківського колегіуму, але мало з ним не багато спільного за
програмою та характером навчання. Те, що не зумів чи не схотів
зробити російський_уряд, здійснив австрійський імператор Йосип II,
заснувавши в 1784 році перший на українських землях університет у
Львові. Незважаючи на адміністративні пертурбації, що супроводжували
перетворення Львівського університету на ліцей на початку XIX
століття і відновлення ним свого статусу в 1817 році, перший на
українських землях модерний університет пізніше став єдиним вищим
навчальним закладом, у навчальній програмі якого використовувалася
українська літературна мова. Незабаром у його складі з'явилися
українські кафедри та громадські національні культурні інституції.
Проте для першої половини XIX століття роль Львівського університету
в житті українського суспільства залишалася незначною.
До початку XIX століття ніхто не думав про Харків як про
університетське місто. Місцеве середовище для цього не було готове.
Дворянство турбувалося, головним чином, про військову освіту. Тому,
коли в 1801 році уряд прийняв рішення заснувати в Харкові кадетський
дворянський корпус, вдячне дворянство розпочало збір коштів на
підтримку цього проекту. Ще менше підстав у нас вважати мандрівного
українського філософа Григорія Сковороду одним із предтеч
Харківського університету. В його відомих .на сьогодні творах немає
жодної згадки про таку можливість. Ідея заснувати університет у
Харкові виникла в Петербурзі, в середовищі вузького кола молодих
реформаторів, що зібралися навколо нового російського імператора
Олександра І. Ця думка зародилася в неспокійній голові вихідця з
Богодухівщини, а на той ча.с довіреної особи імператора,
відповідального чиновника «по освітньому відомству» Василя Каразіна.
В його скромній, на перший погляд, особі Слобідська Україна
несподівано для багатьох дістала своє представництво та вплив при
дворі.
В історичній літературі стосовно Василя Назаровича Каразіна
висловлюються різні оцінки – до діаметрально протилежних
включно. Одні вважають його благородним просвітителем, видатним
ученим, «українським Ломоносовим», громадським діячем прогрессивного
напряму. Інші називають його політичним хамелеоном, безпринципним і
корисливим авантюристом, донощиком і вірним слугою реакційного
самодержавства. Існує й думка про те, що Василь Каразін був діячем
українського національного Відродження, його «архітектором» і
практиком, пов'язаним з усією попередньою культурно-національною
традицією. Проте жоден з прихильників тієї чи іншої версії біографії
В. Каразіна не заперечує його прив'язаності до своєї малої
батьківщини – Слобожанщини, котра на той час мала офіційну
назву Слобідсько-Української губернії, а неофіційно могла
іменуватися просто Україною.
Сучасні біографи В. Каразіна, абсолютна більшість яких пов'язана з
Харківщиною, » усіх можливих інтерпретацій життя та діяльності свого
відомого земляка сприймають лише ті, що нагадують житія святих. У
цьому відношенні сучасна «каразініана» відображає стан думок у
суспільстві, не здатному звільнитися від міфологізованого сприйняття
світу та зацікавленого в пошуках ідеальних героїв і канонічних
текстів. Постмодернізм іще не стукав у герметичне замкнені двері
цього задушливого у своїй провінційності інтелектуального простору.
Василь Каразін справді був особистістю багатогранною, суперечливою,
запальною, мінливою – справжнім дитям тієї революційної Європи,
що породжувала мандрівників, шукачів пригод, алхіміків, творців
нових утопій, держав і народів, революціонерів, змовників і т. п.
Його життя справді надається для белетристики та міфологізації.
Проте більшість того, що нам про нього відомо, свого часу було
сказано самим В. Каразіним про себе. Звідси, наприклад, легенди про
те, що він став засновником першого у Європі Міністерства освіти,
винахідником низки дивовижних механізмів, речовин і продуктів. Ця
традиція настільки живуча, що останнім часом виникла навіть
пропозиція заснувати академічну премію імені В. Каразіна за
досягнення в галузі науки. Цікаво, якої саме? Втім, мене не здивує,
якщо це буде зроблено.
З іншого боку, деякі важливі деталі біографії В. Каразіна до
сьогодні невідомі. Внаслідок цього ми, приміром, не знаємо, чому
суворий до жорстокості імператор Павло І помилував і пригрів цього
державного злочинця, втікача, заарештованого зі зброєю в руках під
час нелегального переходу кордону, хто саме сприяв його дивовижній,
але ефемерній кар'єрі за часів імператора Олександра І, якою була
його справжня роль у справі декабристів і т. п.
Ми не можемо навіть з певністю встановити етнічну принадлежність В.
Каразіна, особливо, якщо зауважити, що він сам, залежно від обставин
і планів, наголошував на своєму, відповідно, то грецькому, то
болгарському, то сербському походженні.
Єдине, що може вважатися незаперечним,– це те, що саме Василю
Каразіну і, можна сказати, переважно йому, Харківський університет і
справді зобов'язаний своїм існуванням.
Заснування Харківського університету – один із тих
фантастичних проектів, котрі важко пояснити лише раціональними
причинами та «об'єктивними» передумовами. За винятком однієї –
унікального географічного положення Харкова в Російській імперії.
Про це неодноразово згадував сам В. Каразін, коли, порівнюючи шанси
на відкриття університету відповідно в Києві, Чернігові та Полтаві,
зокрема писав: «Маловажный Харьков... не мог похвалиться ничем,
кроме средоточного его положения в южных губерниях...».
У зв'язку з цим варто пригадати, що південний напрям російської
зовнішньої політики не втратив своєї актуальності на початку XIX
століття. Його важливість зумовлювалася, з одного боку, активізацією
національно-визвольних рухів народів Балканського півострова, з
другого – просуванням імперії на Кавказ і приєднанням Грузії.
Освіта в Російській імперії завжди йшла на приєднані території
слідом за армією 'та бюрократією. Виникнення мережі нових, світських
навчальних закладів наприкінці XVIII – на початку XIX століття
і поширення її на приєднаних територіях повинно було сприяти
культурній уніфікації та централізації держави, боротьбі освіченого
абсолютизму з залишками регіональної та корпоративної автономії,
вихованню нового покоління лояльних підданих за рецептами
європейських філософів. На уявній карті російської
культурно-освітньої експансії Харків відігравав звичну для себе роль
плацдарму для наступу на південному напрямку.
Василь Каразін, пов'язаний з Балканами родинними сентиментами,
недарма наголошував на тому, що Харків перетвориться на нові Афіни,
а в його університеті навчатимуться вихідці з Греції. Головний
творець університету в Харкові, знайомий з «грецьким проектом»
імператриці Катерини II, сам був готовий відправитися на Балкани як
таємний політичний емісар для ще більш грандіозного плану створення
там нової слов'янської держави під егідою Росії.
Крім того, Харків залишався важливим транспортним пунктом на шляху з
центральних російських областей до новоприєднаних кавказьких
земель. Тому немає нічого дивного, що до юрисдикції Харківського
учбового округу згодом увійдуть не лише Миколаївська, Таврійська та
Катеринославська губернії, а й області Війська Донського та
Чорноморського козацтва.
Зважуючи шанси різних міст – Полтави, Києва, Харкова та
Чернігова – на відкриття в кожному з них університету, В.
Каразін легко погоджувався з тим, що Київ повинен був залишитись у
сфері впливу польського дворянства. Що стосується міст колишньої
Гетьманщини, зокрема Полтави, то вона викликала нарікання В.
Каразіна тим, що її населення недолюблювало росіян і перебувало на
відстані від культурного впливу російських столиць. Натомість Харків
у сприйнятті'В. Каразіна був позбавлений усіх цих недоліків і цілком
підходив на роль нового регіонального осередку, здатного приєднати
колишні козацькі окраїни – Слобожанщину, Запорожжя, Новоросію,
Дон і Гетьманщину до імперського культурного простору. При цьому В.
Каразін керувався не лише інтересами Російської імперії, вірним
підданим якої він був, а й місцевим, локальним патріотизмом,
почуттям прив'язаності до своєї батьківщини.
Проект відкриття Харківського університету недарма дістав підтримку
з боку впливової при дворі «польської» партії на чолі з князем А.
Чарторийським. Мотиви, якими керувався польський вельможа,
підтримуючи Харків усупереч Києву, не були таємницею для істориків.
На думку американського дослідника Дж. Т. Флінна, А. Чарторийський
побоювався, що відкриття університету в Києві могло стати на
перешкоді його намірам заснувати польський університет у Вільно.
Цю думку визнав слушною український історик І. Лисяк-Рудницький,
коли писав: «...князь Чарторийський мав рацію, коли як польський
патріот намагався не допустити до заснування університету в Києві;
йому залежало на тому, щоб три правобережні губернії –
Волинську, Польську й Київську – включити до Віленбької
учбової округи й таким чином закріпити польську культурну гегемонію
на цій території. І цього йому пощастило досягти з активною
допомогою українця Каразіна».
Окрім геополітичного, харківський університетський проект мав ще
один, соціальний вимір. Імператор Олександр І, прийшовши до влади
внаслідок двірцевого перевороту, гостро потребував примирення з
дворянством, особливо провінційним, налагодження діалогу влади з
суспільством. Тому він був змушений проголосити відновлення всіх
прав і привілеїв дворянства, де-факто скасованих раніше Павлом І.
Навряд чи новий імператор передбачав, що цим він пробудить до життя
місцеве дворянство, котре одразу пригадало уряду й ті свої давні
права та свободи, котрі були скасовані імператрицею Катериною II та
замінені на нові, імперські. Малоросійське дворянство одразу ж
відродило й давні плани щодо відкриття університету на своїй
території й навіть заявило про готовність розпочати збір коштів для
цього. Немає сумніву в тому, що університетська ідея тісно
перепліталася з уявленням про станові, корпоративні привілеї.
Слобідське дворянство та міщанство, слідом за сусідами, також
заявило про власні права та свободи, котрі воно бажало б повернути.
Про університет воно не згадувало, зате віддавало перевагу ближчим
до серця й історичної традиції справам – податкам, військовим
постоям, винокурінню, боргам за підводи двадцятирічної давності й
т.п. Дізнавшись про те, що їхній земляк В. Каразін став наближеною
до імператора особою, слобожани обрали його своїм депутатом і
доручили йому представляти їхні права перед урядом.
Олександр І на початку свого царювання опинився в складній ситуації.
Він горів бажанням приступити до продовження просвітницьких реформ,
що повинні були уніфікувати імперію за єдиними зразками, і водночас
мав задовольнити вимоги місцевого дворянства, котрі об'єктивно
суперечили подібній уніфікації.
В. Каразін також опинився між молотом і ковадлом. Він повинен був
виправдовувати довір'я імператора й розробляти доручені йому плани
єдиної для імперії системи освіти і водночас мусив захищати «партикулярні»
інтереси дворянства свого регіону – Слобідської України. Проте
на цій суперечності можна було й зіграти.
Працюючи в державній комісії, котра визначала майбутні
університетські міста, В. Каразін загорівся бажанням включити до
їхнього числа Харків. Реформаторська гарячка, напевне, відіграла в
цьому не меншу роль, аніж почуття місцевого патріотизму. Оскільки ні
слобідське дворянство, ні уряд до цього не додумалися, потрібно було
зв'язати між собою кінці діаметрально протилежних ініціатив «знизу»
та «зверху» і замінити запроектований для Харкова кадетський корпус
університетом.. В. Каразін міг це зробити завдяки тому, що займав
унікальне становище неофіційного дорадника та фаворита Олександра І.
Зміст розпочатої ним надзвичайно складної та ризикованої гри можна
вкласти в коротку формулу: «університет взамін за відновлення
місцевих прав і привілеїв». Натякнувши дворянству, що імператор
готовий задовольнити прохання слобідських дворян, але чекає від них
у відповідь ініціативи з університетом, В. Каразін поспішив
ощасливити імператора звісткою про те, що дворянство готове
підтримати його реформаторські проекти, але взамін просить відновити
їхні давні права та дозволити їм відкрити університет у Харкові.
Неважко помітити, що в такому вигляді відретушована слобідська
дворянська ініціатива зрівнювалася в правах з малоросійською. Впливу
В. Каразіна в Петербурзі вистачило для того,. щоб добитися в уряду
грамоти на підтвердження слобідських привілеїв, хоча в тексті цього
документа й містилася багатозначна фраза про те, що вони не повинні
суперечити чинному законодавству. Зусиллями В. Каразіна, всупереч
місцевій адміністрації, було «височайше» дозволено проведення
губернського дворянського з'їзду для урочистого принесення подяки за
відновлення традиційних привілеїв. Етикет вимагав від місцевого
дворянства жесту у відповідь. За підказкою В. Каразіна, через
губернського дворянського предводителя, за півтора місяці до свого
загального з'їзду, слобідські дворяни дізналися, чого хоче від них
уряд взамін за виявлену милість. Потрібна була добровільна
ініціатива з грошовим пожертвуванням на університет. Обговорити цю
ідею на попередніх повітових зборах, як того вимагав закон,
слобідське дворянство вже не мало часу. Тому їх вирішено було
провести вже в Харкові.
Унаслідок цього тепер уже місцеве дворянство опинилося в ситуації,
коли не можна було відмовитися від університетського, тобто
урядового, наскільки воно розуміло, проекту, не ризикнувши одночасно
втратити всі права та привілеї, які з такими зусиллями доводилося
відвойовувати. Зрозуміло, що їхній депу, тат і заступник при дворі,
головний промоутор університетського проекту, в такому разі міг
перетворитися на найбільшого ворога та гонителя. Для того, щоб
схилити шальки терезів на свій бік, В. Kaразін склав проект такого
статуту майбутнього Харківського університету, котрий відповідав
у першу чершу корпоративним інтересам місцевого дворянства, оскільки
передбачав, зокрема, повний контроль над ним з боку дворян і
мінімальний – з боку уряду, збереження станового принципу в
навчальному процесі, спеціальні прерогативи для студентів-дворян,
наявність в університетському комплексі військової підготовки,
професійно орієнтовану програму навчального процесу. Керувати
роботою всіх вищих і нижчих шкіл мав виборний директор з числа
місцевого дворянства за допомогою комітету, обраного з
університетських професорів. Інші стани суспільства таким чином
позбавлялися будь-якого впливу на університетські справи.
Цілком можливо, що на роль майбутнього університетського директора
міг претендувати сам В. Каразін, оскільки пізніше, через декілька
років, він запропонує свою кандидатуру уряду в подібній ролі, хоча й
безрезультатно. Проте він не міг не знати, що його проект,
заснований на ідеї легітимації місцевих дворянських прерогатив, у
принципі суперечив політиці російського уряду. Незадовго до цього
імператор Олександр І, відвідавши Дерпт, категорично заперечив саму
думку про можливість поєднання університетської реформи з
регіональним і становим партикуляризмом, сформульовану
прибалтійськими' дворянами.
Усі названі вище обставини спонукали слобідське дворянство прийняти
нав'язані йому правила гри та погодитися на значне грошове
пожертвування на університет. В історичній літературі, на жаль,
часто подається його завищена цифра. Проте одночасно дворянство,
разом з купецтвом, висловило своєму депутату – В. Каразіну –
додаткові вимоги до уряду, котрі стосувалися того, що найбільше
хвилювало поміщиків,– податків, боргів, військових постів...
Як би там не було, після цього В. Каразін здобув ще один важливий
аргумент на користь Харкова – широку громадську підтримку
урядової політики в галузі освіти. Принаймні, так це виглядало зі
сторони в офіційній інтерпретації вже після того, як було прийнято
відповідне рішення.
Проте справжні обставини дворянського з'їзду в Харкові не могли
залишитися таємницею. Скарги деяких учасників на адміністративний
тиск, місцевої адміністрації – на порушення процедури зборів,
двозначна поведінка Каразіна щодо імператора, нарешті, сама ідея
дворянського університету, та ще й у супроводі нових станових вимог,
викликали глибоке незадоволення в Петербурзі. Уряд розробляв власний
проект університетської реформи, котрий не мав нічого спільного з
каразінським, тобто дворянсько-корпоративним.
Більшість російських реформаторів освіти були прихильниками
геттінгенської університетської системи, котра на той час здобула
найбільшу популярність у регіонах Центральної та Східної Європи.
Геттінген відрізнявся від інших університетів, зокрема британських,
своїм тіснішим зв'язком з державою. Остання розглядала університети
як ефективні інструменти в боротьбі з церквою, аристократією,
традиційним законодавством і регіональним партикуляризмом. Під
контролем абсолютизму університетська автономія відігравала важливу
роль у поширенні в суспільстві нових, просвітницьких ідей, подоланні
традиційних уявлень про корпоративну замкненість окремих станів
суспільства.
Саме німецька протестантська модель була взята урядом за основу при
складанні університетського статуту Московського, Казанського та
Харківського університетів. Вона передбачала створення окремого
соціального стану – університетської корпорації на спеціальних
правах, з власним демократичним самоврядуванням, але під загальним
контролем держави, представленої спеціальним високопоставленим
чиновником-попечителем, якого призначав уряд. Проект, ініційований
В. Каразіним і підтриманий зрештою слобідським дворянством, поставив
уряд у складне становище. Він не міг відкрито дезавуювати дії
довіреної особи самого імператора саме тому, що ця особа діяла
неофіційно. Він не міг проігнорувати чи скасувати рішення
харківських дворянських зборів, навіть якщо вони відбулися з
процесуальними порушеннями, оскільки цим самим підривалася б
політика діалогу з суспільством. Проте уряд не міг і прийняти
університетський проект В. Каразіна, котрий суперечив основам
університетської реформи. Тому було прийнято соломонове рішення: не
відмовлятися від грошових пожертвувань слобожан, схвалити їхню
благородну ініціативу як гідний наслідування приклад, відкрити
університет у Харкові, але відповідно до урядового проекту.
Коли слобідське дворянство дізналося про результат своєї ініціативи,
воно втратило інтерес до університету і навіть відмовилося
контролювати добровільні фінансові надходження згідно з узятим на
себе зобов'язанням. Більше того, дворянство неодноразово намагалося
відмовитися від ідеї університету в її урядовому варіанті та всіляко
ухилялося від сплати грошей, намагаючись повернутися до старого
проекту з кадетським корпусом. Уряд був змушений вдатися до
репресивних заходів, стягуючи гроші з боржників за допомогою поліції
та суду, поки не витяг з нещасних меценатів майже всі суми.
Так повторилася, в мініатюрі та з певними відмінностями, ситуація,
котра свого часу склалася в Україні під час виборів депутатів до
комісії для складання проекту нового Уложення 1767 року: пробуджена
«зверху» громадська ініціатива на місцях вийшла за рамки,
передбачені владою.
Одночасно підтвердилося зайвий раз відоме в Росії прислів'я про те,
що кожна ініціатива має бути покарана. Громадськість програла в
черговий раз у позовах з державою. Грошове пожертвування
слобідського дворянства на благородну справу освіти перетворилося в
кінцевому рахунку на елементарне пограбування провінції центром. В.
Каразін потрапив в опалу і в червні був змушений подати у відставку
з усіх посад і їхати в почесне заслання до свого маєтку на
Богодухівщині. Можна припустити, що уряду було б набагато складніше
дати собі раду з більш потужним малоросійським дворянством.
Проте Харківський університет таки був заснований, хоча й унаслідок
парадоксального переплетіння різних інтересів, взаємних непорозумінь,
особистих впливів і державної політики. Мало кому відома харківська
«темна конячка» обійшла в цьому короткому змаганні визнаних
фаворитів. У ситуації, що склалася, ні Київ, ні Чернігів, ні Полтава
не знайшли свого Каразіна, незважаючи на впливове малоросійське «лобі»
в Петербурзі. Жоден з його представників не наважився б ризикнути
своєю кар'єрою так, як це зробив більш азартний та менш заможний В.
Каразін. Утім, це була не така вже й висока ціна порівняно з
результатом. Як говорить давня єврейська мудрість, важливо не те,
якими мотивами користуються жертводавці, а те, що вони це роблять
узагалі.
Усе сказане вище суперечить легенді про те, що Харківський
університет – єдиний у Російській імперії був заснований у
результаті широкої громадської ініціативи. Тим менше підстав у нас
розглядати його в контексті українського національного руху, час
якого був далеко попереду. З іншого боку, мотив локальної автономії
та соціальної окремості, хай навіть у слобідському варіанті,
все-таки був присутнім у цих боях не лише місцевого рівня. Інакше б
не було ні дворянських зборів, ні грошових пожертв, ні Харківського
університету.
Коли ж було засновано Харківський університет? Коли можна, нарешті,
починати його святкування? Історична наука здатна відповісти на це
питання традиційно: «А коли вам треба?» У зв'язку з цим доречно буде
пригадати історію міста Харкова. Поява на його місці великої
групи українських переселенців – це один рік, початок
будівництва фортеці – інший, перший офіційний документ зі
списком жителів – третій. Результати археологічних розкопок –
щось зовсім інше.
Отже, коли було засновано Харків? Комунальні служби знають відповідь
на це питання краще за всіх інших, оскільки ще не так давно на
деяких харківських трамваях можна було бачити гордий напис: «...лет
городу Харькову!».
Щодо Харківського університету, я наведу лише декілька подій, кожна
з яких може вважатися початковою в його історії. Отже, 2 травня 1802
року – перша згадка про ідею заснування Харківського
університету; 1 вересня 1802 року – рішення
дворянських зборів щодо пожертвування на Харківський університет; 20
вересня 1802 року – поява Харкова в списках міст-претендентів
на роль університетських центрів; кінець 1802 – початок
1803-го – призначення перших професорів Харківського університету;
24 січня 1803 року – прийняття спеціального законодавчого акту про
базові основи нової системи освіти Російської імперії – «Попередні
правила народної освіти», в яких ідеться про Харківський учбовий
округ; квітень 1804-го – створення організаційного комітету з
професорів для заснування Харківського університету; 5
листопада 1804 року – оприлюднення Жалувальної грамоти та
Статуту Харківського університету; 17 січня 1805 року – офіційне
урочисте відкриття Харківського університету, котре відтоді
святкувалося кожного із 197 років (з перервами в 20– 30-х роках XX
століття).
Немає потреби зайвий раз доводити, що вибір з перелічених вище подій
має глибоко символічне значення, «прив'язуючи» Харківський
університет чи то до урядової, чи то до громадської ініціативи.
Сучасні пошуки родоводу Харківського університету дають чимало
цікавого матеріалу для характеристики місцевого суспільства, його
уподобань, смаків та інтересів. Домінуючою тенденцією місцевих
інтерпретацій історії Харківського університету можна вважати
намагання підвищити його статус та обгрунтувати його претензії на
роль першого університету в Україні, що цілком відповідає
патріотичним почуттям провінційного суспільства й посилюється ще
більше політикою безкінечного клонування та моральної девальвації
університетів, котру здійснює Міністерство науки й освіти. При цьому
впадають в око намагання відсунути початок університету до 1803 чи
1804 року, підсвідоме ігнорування Львівського університету,
орієнтація на російські імперські укази та пожалування. В цьому ж
ключі можна розглядати й спроби врочистого святкування 200-ї річниці
з дня заснування Міністерства народної освіти Російської імперії,
ініційовані деякими харківськими вищими навчальними закладами.
Цікавою виглядає прихована боротьба за університетську історичну
спадщину, котра ведеться сьогодні між окремими харківськими вузами.
Кожен з них прагне сконструювати власний «благородний родовід» і
починає свою історію, відповідно, з педагогічного інституту,
юридичного факультету, медичного факультету та інших 'підрозділів
Харківського університету. Усе це обіцяє попереду справжнє
різноманіття врочистих свят, паралельних імпрез, безкінечних
делегацій та, в кінцевому рахунку, змагання різних конкуруючих
версій регіональної історії. Історик культури знайде в цьому багатий
матеріал для спостережень і висновків.
Тож
запрошуємо на фестиваль, який уже почався...
Володимир
Кравченко,
доктор історичних наук, професор,
завідуючий кафедрою українознавства
філософського факультету
Харківського національного університету ім. В.Н.
Каразіна
Назад
|
