О.І. Романюк. Сталінізм як політичний та культурний феномен.
У п’ятидесяту річницю зі дня смерті Сталіна, не можна не замислися над тим, чому портрети одного з найжорстокіших деспотів, яких знала історія людства, й досі можна побачити на масових акціях, чому у чималої кількості громадян існує ностальгія за сталінською добою, чому промови на його захист лунають навіть у стінах парламенту. І це в Україні, народ якої став жертвою сталінського геноциду. Світова спільнота давно засудила гітлерівський голокост, жертвами якого стало 6 мільйонів європейських євреїв. Але й досі ані на міжнародному рівні, ані в Україні не дано належної оцінки сталінському штучному голодомору 1932-1933 років, якій “забрав життя 8 (а за деякими підрахунками 12) мільйонів” людей[1], переважно селян (тобто переважно етнічних українців). Сьогодні не можна навіть уявити, що одна з вулиць голландського Роттердаму носить ім’я гітлерівського намісника часів Другої світової війни Зейсс-Інкварта, або вулиця ізраїльської Хайфи названа на честь відповідального за “остаточне вирішення єврейського питання” Ейхмана”. Проте в українському Харкові (і не тільки в Харкові) люди й досі щодня ходять проспектами Косіора та Постишева, вулицею Якіра і не замислюються над тим, що ці особи були безпосередніми виконавцями сталінського геноциду. А коли представники національно-демократичних сил ставлять питання про перейменування вулиць, то більшість депутатів місцевих рад відхиляє його розгляд на тій підставі, що це дорого коштуватиме.
Чи навряд таку ситуацію можна пояснити природою українського народу, який впродовж віків вважався одним з найволелюбніших народів Східної Європи. У з’ясуванні сутності сталінізму та причин його живучості в українському (тай не тільки в українському) суспільстві й полягає головне завдання даної роботи.
1. Сталінізм крізь призму концепції тоталітаризму
Поняття “сталінізм” є досить неоднозначним. Під сталінізмом сьогодні розуміються як практика володарювання Йосипа Сталіна та його послідовників у деяких комуністичних країнах, так і політичний режим, що надав усій суспільній системі адекватні йому якості та запродукував відповідну політичну культуру, а також самі ці система і культура. Як політичний режим сталінізм не являє собою щось абсолютно унікальне, щось таке чого взагалі ніколи не було у світовій історії. За типологічними ознаками сталінський режим слід віднести до тоталітарного типу, бо у ньому не було нічого такого, що істотно б виходило б за межі фундаментальних властивостей тоталітаризму. Не випадково, що термін “тоталітарний режим” став типологічним саме завдяки сталінському.
Як відомо, поняття “тоталітаризм” запровадив у політичний лексикон провідник італійських фашистів Беніто Муссоліні, який, виступаючи в 1925 році в італійському парламенті, заявив, що метою його уряду є перетворення Італії у тоталітарну державу (“stato totalitare”). Цей термін швидко підхопили газетярі, які таким чином спочатку характеризували тільки фашистський режим в Італії. І тільки коли у 1929-му англійська газета “Таймс” (побачивши багато спільних рис у функціонуванні фашистського та комуністичного режимів) назвала тоталітарним сталінський режим у СРСР, термін “тоталітарний режим” почав набувати типологічного характеру. Прихід до влади у 1933-му в Німеччині Гітлера дав новий поштовх до осмислення сутності цього поняття, бо у нацистському режимі усі іманентні властивості тоталітаризму були виражені у найбільш відвертому, неприхованому виді.
Наукове дослідження феномену тоталітаризму започаткував симпозіум Американського філософського товариства, що відбувся у жовтні 1939-го. У його матеріалах тоталітаризм трактувався як "повстання мас проти історичної цивілізації Заходу". Хоча симпозіум мав більше постановочний характер, але на ньому було дано досить влучне визначення тоталітаризму, як "держави, що підкорила собі усе суспільство".
Розробка наукової концепції тоталітарного режиму була здійснена у 1940-1950-ті роки. Всупереч думки, що Друга світова війна “загальмувала хід теоретичних розробок тоталітаризму”[2], треба підкреслити, що перші фундаментальні праці, які пояснювали природу, сутність та джерела цього соціально-політичного феномену з’явилися саме під час війни. То були роботи Фрідріха Августа фон Гайека “Дорога до рабства”[3] (1944), у якій автор головною причиною появи тоталітарних режимів вважав розширення соціального планування до меж, які позбавляють людину свободи та перетворюють її у гвинтик державного механізму, та Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”[4] (1945), де тоталітаризм був визначений як штучна система, створена внаслідок реалізації утопічних проектів.
Розробка концепції тоталітаризму активізувалася в роки холодної війни, що було спричинене загрозою комуністичної експансії. У 1951-му виходить робота Ханни Арендт “Джерела тоталітаризму”[5], у якій авторка досліджує історичні та соціально-психологічні причини тоталітарних режимів. Арендт виводила тоталітарні режими з тоталітарних рухів, котрі могли зародитися лише за наявністю двох умов: по-перше, аморфної соціальної структури, що межувала з безкласовістю; по-друге, харизматичного лідера. Їх специфіка у тім, що вони ставлять за мету перетворення не тільки суспільства, але й людської природи. Для цього вони вдаються як до цілеспрямованої пропаганди, яка ґрунтується на брехні, так і до широкомасштабного терору, котрий набуває “абсолютні” форми.
Статус наукової концепції за терміном “тоталітаризм” утвердив політологічний симпозіум, що відбувся у 1952-му в США, на якому тоталітаризм був визначений як “закрита та непорушна соціокультурна та політична структура, в якій усяка дія – від виховання дітей до виробництва та розподілу товарів – керується та контролюється з єдиного центру”[6].
Завершальною подією в процесі становлення первісної концепції тоталітаризму слід вважати вихід книги Карла Фрідріха та Збіґнева Бжезинського “Тоталітарна диктатура та автократія”[7] (1956), у якій було зроблено спробу формалізації основних ознак тоталітарного режиму. До таких автори віднесли: 1) єдину масову партію, яку очолює харизматичний лідер; 2) офіційну ідеологію, яку повинні сповідувати всі члени суспільства; 3) монополію на засоби масової інформації; 4) монополію на засоби збройної боротьби; 5) терористичний поліцейський контроль за суспільною поведінкою; 6) централізований контроль та управління економікою.
Характерно, що первісну концепцію було створено на основі порівняння сталінського (комуністичного) у СРСР з гітлерівським (нацистським) у Німеччині та виявлення їх спільних властивостей[8]. Оскільки нацистський режим загинув внаслідок своєї поразки у Другій світовій війні, а комуністичний натомість після війни розширював свій територіальний простір, критика тоталітаризму була спрямована проти останнього.
Початок у середині 1950-х хрущовської відлиги, яка зачепила собою майже увесь комуністичний світ, спричинила кризу первісної концепції тоталітаризму. Криза була пов’язана з тим, що комуністичні режими втратили деякі ознаки тоталітаризму, котрі відповідно первісної теорії вважалися іманентними: значно зменшилися розмах і жорстокість політичних репресій, відбулася певна лібералізація культурного життя, почався процес деякої децентралізації економіки, система втратила свою абсолютну закритість від західного світу, нові комуністичні лідери здебільше не мали харизматичних якостей, до того ж траєкторії розвитку різних комуністичних країн у післясталінський період стали значно відрізнятися одна від одної. Основні заперечення проти концепції тоталітаризму зводилися до наступного: за допомогою цієї концепції не можна дослідити динаміку процесів в соціалістичних країнах (Г. Гласснер); не буває такої речі, як цілком контрольована або неконтрольована система (А.Кун); не існує моделі тоталітаризму, оскільки взаємостосунки між умовно прийнятими елементами її ніколи не були роз’яснені (Т.Джонс); тоталітарна модель ігнорує джерела суспільної підтримки існуючої в СРСР влади (А.Нікельс). У американській “Енциклопедії соціальних наук” 1968 року тоталітаризм було названо “ненауковою концепцією”. Багато політологів при визначенні сутності політичного режиму в комуністичних країнах стали намагатися знайти інші поняття. Політичну систему Радянського Союзу та інших комуністичних країн пропонували “розуміти як систему, що контролювала артикуляцію інтересів і мала внутрішню бюрократичну структуру”[9]. Акцентуючи увагу на національних особливостях та нівелюючи загальні властивості політичних режимів в окремих комуністичних країнах, деякі науковці намагалися довести, що вони належать до різних типів: бюрократичного авторитарного (Чехословаччина); національно-пристосуванського (Польща та Угорщина), патримоніального (Болгарія)[10].
Друге дихання концепції дали роботи дисидентів з комуністичних країн, які почали з’являться з другої половини 1950-х і рефлектували феномен тоталітаризму з середини тоталітарних систем. “Новий клас” Мілована Джиласа[11], “Архіпелаг ГУЛАГ” Олександра Солженіцина[12], “Фашизм: тоталітарна держава” Желю Желева[13] та інші подібні твори привернули увагу до того, що тоталітарні режими – це не статичні явища. Вони спроможні пристосовуватися до поточної ситуації, змінювати під тиском обставин свої форми, методи та засоби керівництва, зберігаючи при цьому етатистську, монополістичну, антидемократичну та антигуманну сутність. В той же самий час ступінь тоталітаризації суспільного життя за різних режимів та на різних етапах розвитку одного й того ж режиму не є однаковою.
Одночасно з формуванням та зміною уявлень щодо тоталітаризму формувалася та змінювалася інтерпретація поняття “сталінізм”. Термін “сталінізм” вперше був застосований у 1930-ті представниками опозиції для характеристики практики діяльності сталінського керівництва. Незабаром його стали використати західні інтелектуали, які розчарувавшись у радянському експерименті, побачили, що за Сталіна комуністичний режим не тільки став мало чим відрізнятися від фашизму, а, навіть, багато в чому перевершив його. Старий друг Леніна, Макс Істмен, вимушений був тоді визнати, що “сталінізм не тільки не краще, але гірше фашизму, більш безжалісний, несправедливий, аморальний, недемократичний, не може бути виправданий ніякими радужними надіями та запізнілим каяттям” і що “було б точніше охарактеризувати його як надфашизм”[14]. У Радянському Союзі термін “сталінізм” став вживатися у часи розвінчання “культу особи” для відокремлення “справжнього (марксистсько-ленінського) соціалізму” від його “сталінського спотворення”. Оскільки після другої світової війни Сталін насадив подібні моделі в переважній більшості “визволених” червоною армією країнах, то цей термін застосували для характеристики діяльності просталінських керівництв цих країн, а їх політичні режими одержали визначення “сталіністських” (на відміну від оригінального – “сталінського”). Кінець хрущовської відлиги та посилення жорсткості радянського режиму (особливо в ідеологічній сфері) після приходу до влади нового керівництва на чолі з Брежнєвим стали підставою для народження терміну “неосталінізм”, який майже одночасно вжили західні політологи та східні дисиденти. Відповідно до цього брежнєвський та ще деякі комуністичні режими, які в умовах своєї агонії вдавалися до посилення репресій (Гусака у Чехословаччині, Чаушеску у Румунії, Живкова у Болгарії, Хоннекера у Східній Німеччині), стали визначатися як “неосталіністські”.
2. Сталінізм як різновид тоталітаризму.
“Сталінський”, “сталіністські” та “неосталіністські” режими, не дивлячись на існуючи між ними розбіжності, об’єднує те, що усі вони являють собою різні форми одного й того ж суспільно-політичного феномену – тоталітаризму. Специфіка тоталітаризму, як окремого (відмінного від інших автократій)[15] типу політичного режиму можна звести до трьох принципових особливостей.
По-перше, тоталітарні режими - це ідеократичні режим. У їх генетичній основі лежить утопічна ідеологія, що являє собою одну з революційних версій соціалізму. Тоталітарна ідеологія виникає навколо певної інтерпретації ідеї “справедливого суспільного ладу”. Намагання реалізувати цю інтерпретацію на практиці й зумовлюють виникнення тоталітарного режиму. Націленість на мету, яка не може бути досягнутою, спричиняє необхідність великої концентрації енергії, сил та засобів, що породжує всеохоплюючий (тотальний) контроль за суспільною поведінкою, а явний та, здебільше, прихований спротив суспільства протиприродному розвиткові вимагає застосування масового терору.
Тоталітарні режими надають усій суспільній системі ідеологічного забарвлення, а суспільному розвитку штучної траєкторії. Специфіка тоталітарного розвитку полягає в тім, що політична влада намагається силоміць притягнути дійсність до ідеальної моделі “справедливого суспільного ладу”. Такий тип Гайек назвав “централізованим колективістським плануванням”, яке своїм наслідком має руйнацію конкурентних механізмів саморозвитку суспільства[16]; а Поппер охарактеризував як “утопічну інженерію”, яка усуває з процесу суспільного розвитку індивіда[17].
По-друге, тоталітарний режим являє собою завершену форму етатизму, за якої повністю (або майже повністю) руйнуються структури громадянської самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку суспільства. Сутність тоталітаризації суспільного організму полягає в тім, що держава, накриваючи собою увесь суспільний простір, починає жорстко контролювати усі сфери суспільного життя. Хоча тоталітарна система має закінчений етатистський характер, проте її ядром є не держава, а політична партія. Підкорюючи собі державу, партія стає державною, а держава, відповідно, перетворюється на партійну. Партійна держава у свою чергу підкоряє собі усі масові організації суспільства, які стають, як пише Желю Желев, “продовженням правлячої партії або, що теж саме, держави”[18]. За допомогою системи масових організацій партійна держава здійснює контроль за соціальною поведінкою усіх верств та прошарків суспільства.
По-третє, тоталітарний режим - це режим суцільного монополізму, за якого монополія однієї ідеології спирається на монополію однієї партії на владу, а та у свою чергу підкріплюється монополією партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва.
Усі ці властивості були притаманні режиму, який зазвичай називають “сталінським”. Проте Сталін не був фундатором ані його ідеології, ані самого режиму. Як ідеолога Сталіна варто визначити як “творчого догматика”[19]. Сформувавшись як політик у річищі марксистської доктрини, Сталін ніколи не посягав на її фундаментальні підвалини. Він “розвивав” марксизм у тій мірі, яку диктували йому логіка реалізації марксистського проекту комуністичного суспільства у конкретно-історичній ситуації та потреби збереження особистої влади. Але сама ідеологія марксизму несла у собі тоталітарну інтенцію. Про це свідчить наступне:
по-перше, марксизм оголосив себе єдиною науковою теорією (“науковим соціалізмом”), яка нарешті відкрила людству усі основні закони суспільного розвитку. Цим самим усі інші теорії автоматично були визнані ненауковими (а за Сталіна – шкідливими);
по-друге, він абсолютизував насильницький шлях переходу до “справедливого” суспільного ладу (комунізму);
по-третє, він висунув ідею “диктатури пролетаріату”, яка на практиці (як і будь яка інша диктатура) спроможна була реалізуватися тільки у формі влади певної політичної групи;
по-четверте, заявивши, що уся теорія комуністів може бути висловлена “одним положенням: знищенняприватної власності”[20], а головне завдання диктатури пролетаріату полягає в тім, щоб “централізувати усі знаряддя виробництва в руках держави”[21], марксизм зумовив позбавлення людей економічної свободи. Відсутність економічної свободи майже автоматично зумовлює відсутність свободи політичної та духовної[22].
Таким чином, марксизм висунув такий соціальний проект за якого держава не могла не стати “приватною власністю бюрократії”, а влада набути тоталітарного змісту.
Сталін не створював тоталітарний режим, як на тім наголошує Ханна Арендт, яка вважала, що захоплення влади Сталіним поклало початок “трансформації однопартійної диктатури у тоталітарне панування”[23]. Фундатором першого в історії (принаймні, новітній) тоталітарного режиму був інший “творчий догматик” марксизму - Ленін. Встановлений внаслідок жовтневого перевороту 1917-го більшовицький режим набув усі фундаментальні ознаки тоталітаризму вже влітку-восени 1918 року. Про це свідчить заборона діяльності усіх політичних партій окрім більшовицької; монополізація нею рад[24]; монополізація більшовиками засобів масової інформації; впровадження політики “воєнного комунізму”; розв’язання “червоного терору” тощо.
Виникає питання: чому, говорячи про тоталітаризм, більшість інтелектуалів згадують насамперед не Леніна (який був творцем першого тоталітарного режиму), не Муссоліні (який увів поняття тоталітаризму у політичний лексикон) і, навіть, не Гітлера (який створив найбільш відверту тоталітарну модель), а Сталіна?
Місце Сталіна в новітній історії, на думку автора цієї роботи, полягає в тім, що він довів тоталітарний режим, який дістався йому у спадок від Леніна, до максимально можливої в умовах тогочасної дійсності форми. Він розбудував тоталітарну систему, довершеністю якої захоплювалися і Муссоліні, і Гітлер, і Франко. Як особистість, як провідник Сталін виявився найбільш адекватним характеру завдань, які зумовлювала логіка функціонування тоталітарного режиму.
Російській політолог Андронік Мігранян вважає, що сталінський режим “був “ідеально” тоталітарним”, бо “тотальна регламентація охоплювала усі найважливіші сфери суспільного життя: економічну, політичну і духовну”[25]. Англійський політолог Станіслав Андрескі (він одним з перших зрозумів, що не усі тоталітарні режими мали однакові якісні характеристики), аналізуючи різні тоталітарні режими крізь призму напрацьованих у політичній науці критеріїв “чистого типу” тоталітаризму, прийшов до висновку, що режим Муссоліні в Італії був тоталітарним тільки на 55 відсотків, режим Гітлера у Німеччини на початку війни - на 85, а в її кінці на 95, і тільки сталінський режим являє собою майже стовідсотковий тоталітаризм[26].
Сталін розбудував найбільш адекватну тоталітаризмові економічну систему. Майже повністю ліквідувавши у період двох перших “сталінських п’ятирічок” дрібнотоварне виробництво і приватну торгівлю та здійснивши насильницьку “колективізацію” сільського господарства, Сталін довів питому вагу держави у економіці майже до 100 відсотків. Саме за нього економіка країни перетворилася в жорстку адміністративну систему, яка стала у командно-наказний спосіб управлятися партійно-державним апаратом.
Сталін першим у новітні часи створив безкласове (у марксистському розумінні цього поняття) суспільство. Повністю одержавивши економіку, він ліквідував економічні класи. Хоча Сталін доповнив марксистську теорію концепцією існування у соціалістичному суспільстві (на першій фазі комуністичної формації) двох дружніх класів: робітничого класу та колгоспного селянства, і прошарку між ними – соціалістичної інтелігенції, але насправді класу колгоспного селянства не існувало. Підставою для декларування класу колгоспного селянства було те, що колгоспні засоби виробництва (крім землі) формально належали сільськогосподарській артілі, а керівництво колгоспів обиралося загальними зборами його членів. Але то було чистою фікцією. Фактично колгоспами керував той же партійно-державний апарат, який визначав профіль господарств, виробничі завдання, терміни сільськогосподарських кампаній, укрупнював та розукрупнював колгоспи за своїм розсудом, призначав голів колгоспів.
За Сталіна економічна структуризація суспільства була повністю замінена політичною. Як писав з цього приводу Реймон Арон: “Групи радянського суспільства залучені до бюрократичної, державної ієрархії”[27]. Радянське суспільство соціально диференціювалося на два політичних класи: партійно державну бюрократію (Мілован Джилас назвав її “новим класом”)[28], яка, зосередивши у своїх руках усі важелі влади, фактично володіла формально усуспільненими засобами виробництва, грала вирішальну роль у процесі суспільного виробництва, користувалася розгалуженою системою соціальних привілеїв, та позбавлений влади та власності клас пролетаризованих трудящих.
У галузі міжетнічнихвідносин “досягнення” Сталіна полягали в тім, що його режим зістикувався з крайнім різновидом фашизму – гітлерівським нацизмом. Здавалося би, що найсуттєвіші відмінності між комуністичними і фашистськими режимами повинні міститися саме в сфері міжетнічних відносин, бо у підґрунтя фашистської ідеології був покладений радикальний націоналізм, а комуністична виходила з ідеї пролетарського інтернаціоналізму. Однак, “творчо розвинувши” тезу Енгельса про революційні та контрреволюційні нації, сталінський режим здійснював репресії за етнічним критерієм не менш масштабно та не в менш варварський спосіб, ніж гітлерівський. У західній літературі часто приводом для ототожнення сталінського та гітлерівського режимів є антисемітська кампанія, яку Сталін почав наприкінці свого життя, маючи на меті переселення усіх євреїв до Далекого Сходу. Але євреї були не першими, хто зазнав репресій від сталінського режиму на етнічному ґрунті, і не тими, хто зазнав від нього самих жорстких репресій. Більш рельєфний прояв сталінський етноцид знайшов у депортаціях приазовських греків та корейців Далекого Сходу (1937 р.), радянських німців (1941 р.), карачаївців, калмиків (1943 р.), чеченців, інгушів, балкарців, турок-месхетинців, кримських татар, а також вірмен та болгар Криму (1944 р.), понтійських греків (1944-1949 рр.). Будучи насильницькі виселеними з місць історичного мешкання переважно до Сибіру, Казахстану та Середньої Азії, вони втратили під час депортації та внаслідок акліматизації до половини своїх соплеміників, а ті, що залишилися живими, тривалий термін животіли на правах спецпереселенців, тобто розконвойованих в’язнів. Таку ж долю Сталін готував і українцям. У закритому докладі на ХХ з’їзді партії Микита Хрущов казав: “Українці минули такої участі, тому, що їх надто багато в нікуди було вислати. А то б й їх виселив”[29] .
Значно удосконаливши репресивний апарат, Сталін перетворив усю країну на поліційну державу, у якій кожен повинен був слідкувати за кожним і доносити про все, що викликало хоч якусь підозру до відповідних органів. Органи держбезпеки остаточно перетворилися в головний інструмент соціального контролю та управління. За Сталіна НКВД почало планувати кількість арештів “ворогів народу”, кількість посадок та розстрілів. Оплутавши країну густою мережею концтаборів, він створив “архіпелаг ГУЛАГ”, в тенетах якого постійно перебували сотні тисяч в’язнів, які були “залучені” до виконання народногосподарських планів [30].
Проте, створивши небачену до тих пір модель поліційної держави, Сталін зумів надати їй “демократичний” фасад. За нього було розроблено й ухвалено “сталінську конституцію”, яку західні інтелектуали лівої орієнтації поспішили назвати “найдемократичнішою у світі”. За цією конституцією органи законодавчої влади та представницькі органи на місцях формувалися на засадах прямих, загальних, рівних та таємних виборів. “Вибори”, за винятком періоду війни, проводилися регулярно. На вибори приходило 99,99% виборців і 99,99% з них голосувало за представників Блоку комуністів та позапартійних[31]. Кількість депутатів на десять тисяч населення була більшою, ніж у будь якій іншій країні світу. Все виглядало дуже демократично, якщо не ураховувати те, що “вибори” були безальтернативними, а кандидатури депутатів спускалися зверху від відповідних партійних органів.
Не менш велику “заслугу” Сталіна становить його зовнішня політика. Сталін не тільки зберіг російську імперію (розвалитися у 1917-1920 роки, подібно до австро-угорської, їй не дало встановлення у Росії тоталітарного режиму, який військовою силою придушив процес розпаду імперії та народження на її теренах національних держав), але й повернув до її лона майже половину територій, які були втрачені під час бурхливих подій російської революції: Прибалтику, Бессарабію, частину Фінляндії (1940), південний Сахалін, Курильські острови (1945). Сталін також приєднав до неї ряд земель, які ніколи не входили до складу Росії: Галичину (1939), Буковину (1940), Закарпаття, майже половину Східної Прусії, чотири північні острови Японії (1945). Будь який тоталітарний режим виношує експансіоністські плани. Потужні тоталітарні режими мріють про світове панування. Сталін стояв на порозі реалізації такої мрії. Якби ж Гітлер не випередив його на кілька тижнів, почавши, будучи погано підготовленим, війну проти СРСР першим, невідомо як далі пішла би історія людства[32]. Проте Радянський Союз, зблокувавшись з західними демократіями, ціною надмірних жертв переміг нацистську Німеччину. За це в нагороду Сталін одержав Середньо- та Південо-Східну Європу, де були насаджені маріонеткові уряди.
Але найбільшим досягненням сталінського режиму було створення нової, тоталітарної культури[33] - культури, якій притаманні ідеологічна ангажованість, культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданський тип поведінки. Для сталінського режиму було недостатнім визнання себе як законного, він вимагав від кожної людини постійного виявлення активності щодо його підтримки. Аполітичність або ж недостатня активність стали розцінюватися як нелояльність, з усіма наслідками, що випливали з цього.
Сталін розбудував гігантський пропагандистський апарат. У систему партійно-політичної пропаганди було включено усе активне населення. Ледве не на все населення Сталін поширив партійно-політичні ритуали: демонстрації, мітинги, урочисті зібрання з нагоди комуністичних свят тощо. Йозеф Шумпетер наголошував, що марксизм є релігією[34]. Сталін довершив процес перетворення марксизму на релігію, яку мусили сповідувати усі члени суспільства. Подібно Торквемаді він знищував усіх єретиків.
Російський науковець Л.А.Сєдов пише “Феномен сталінізму – це наближення до “ідеальної моделі тоталітаризму, хоча скажімо, до орвеллської моделі “1984” він дійсно “не дотягував”, хоча б в тім, що особистість не опинилася в такій мірі зруйнованою”[35]. З таким можна певною мірою погодитися, але з тією поправкою, що у Сталіна не вистачило ані часу, ані засобів для повної руйнації кожної людської особистості. Але Сталін робив усе, щоби зруйнувати людську особистість. Якби у нього були потрібні засоби та час, то можна не сумніватися, що Сталін довів би процес тоталітарного зомбування людей до повної завершеності.
3. Причини живучості сталінізму в українському суспільстві.
Чому ж, не дивлячись, на антигуманну сутність, сталінізм продовжує жити серед нас й сьогодні? Його живучість в українському суспільстві можна пояснити декількома чинниками.
Історичний чинник полягає у тім, що сталінізм не був принципово новим явищем у процесі розвитку російського суспільства та його культури. Російська культура, до поля якої впродовж трьох століть було залучена переважна частина української громади, була внутрішньо готовою до сприйняття сталінізму. Професор соціології Гетерберзького університету Пер Монсон у цьому зв’язку наголошує: “Минулий лад, у тому числі самодержавна, централізована влада, жорсткий контроль таємної поліції над громадянським суспільством, ідеологічна одноманітність – усе це залишилося, змінилася лише ідеологічний зміст старих форм. Сталася страшна мішанина: з одного боку, - стара російська структура і культура, а з другого – нова, що спрямована в майбутнє соціалістична ідеологія”[36].
Генетичний чинник зумовлений тим, що тоталітарний комуністичний режим функціонував на більшості території України більше 70-ти років, з яких близько 30 припадає на сталінську добу. За цей період у активне життя встигло увійти три генерації населення. Згідно висновків соціальної психології з істотною зміною соціального фону у третій генерації змінюється культурний генокод суспільства. Разючу відмінність у сприйнятті сталінізму і подій, що пов’язані з ним, населенням Східної та Західної України можна пояснити тим, що на Заході комуністичний режим функціонував тільки близько 50 років, з яких майже 10 років припадає на національно-визвольні змагання, а отже культурний генокод населення змінитися не встиг.
Соціальний чинник зумовлений несистемним характером нашої трансформації. Зруйнувавши стару систему, ми не розбудували нової. Жебрацьке існування переважної більшості населення народжує і буде народжувати ностальгію за минулою системою (хоч і поганою, але такою, що забезпечувала прожитковий мінімум), яка у багатьох людей асоціюється з постаттю Сталіна: “Сталін не допустив би її зламу”.
Етно-національний чинник. Сталін не тільки зберіг “велику державу”, але повернув їй російський характер. Зараз росіяни переживають період, подібний тому, який після першої світової війни переживали німці. Ображена національна гідність. З могутньої світової держави Росія (у російській ментальності СРСР сприймався як Росія) перетворилася у слабку та залежну. Сталін змішував нації. У період розбудови соціалізму, а потім й комунізму мільйони етнічних росіян, а також людей інших національностей мігрували у інонаціональні республіки, де вони перетворилися на “російськомовне населення”. Розвал Радянського Союзу та виникнення національних держав спричинив психологічний дискомфорт цієї частини населення, що спричиняє ностальгію за Сталіним, який би “в жодному разі не допустив би такого”.
Ідеологічний чинник. Сталін насадив у суспільстві примітивну ідею, за якої усі проблеми та негаразди суспільного розвитку пояснюються “проісками” ворогів. Оскільки примітивні ідеї зрозуміліші примітивним знедоленим масам, ніж наукові теорії, ще чимало людей пов’язують розвал Радянського Союзу та наші теперішні негаразди з удаваними діями внутрішніх ворогів соціалізму, міжнародного імперіалізму, світового сіонізму тощо.
* * *
Наприкінці варто поставити питання: що маємо робити для позбавлення українського суспільства від вірусу сталінізму?
Не викликає жодного сумніву, що в Україні Сталіну повинно юридично надати статус політичного та кримінального злочинця. Необхідно не тільки законодавчо заборонити пропаганду сталінізму, але зробити усе можливе, щоби така пропаганда викликала моральний осуд. По всій Україні, у кожному місті та селі треба збудувати меморіали, присвячені жертвам сталінського голодомору, а один з днів року офіційно оголосити днем вшанування пам’яті жертв комуністичного геноциду. Треба розробити системні заходи з детолітаризації свідомості населеня. Досвід Західної Німеччини, де після Другої світової війни було розроблено та здійснено програму денацифікації суспільства, підказує нам шлях яким маємо рухатися. Мабуть давно настав час розробити щось подібне й в Україні. Здійснення національної програми детоталітаризації суспільства, яка включала б у себе освітній, пропагандистський, просвітницький, інформаційний та інші напрями, має стати дієвим чинником не тільки позбавлення суспільної свідомості від вірусу сталінізму, але й гарантувати те, що режим, що хоч в якійсь мірі нагадував би сталінський, ніколи більше не з’явиться на нашій землі.
ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ
[1]Кравчук Л.М. Ми не маємо права знехтувати уроками минулого: Виступ на науковій конференції, присвяченій 60-м роковинам голодомору 1932-1933 рр. // Голос України. – 1933. – 11 вересня.
[2]Политология: Учебное пособие. / Под ред. С.А.Матвеева. – Харьков: Одиссей, 2000. – С.148.
[3]Хайек Ф.А. Дорога к рабству // Новый мир. – 1991. - №7 – С. 177-230; - №8 – С. 181-233.
[4]Поппер К.Відкрите суспільство та його вороги. – У 2-х томах. – Київ: Основи, 1994.
[5]Аренд Х. Джерела тоталітаризму. – Київ: Дух і літера, 2002.
[6]Totalitarianism: Proceedings Held at the American Academy of Arts and Sciences. - March 1953. – Cambridge: Harvard University Press ,1954.
[7]Friedrich C., Brzezinski Z. Totalitarian Dictatorship and Autocracy. – Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1956.
[8] Інші тоталітарні режими в розрахунок не приймалися, бо вважалося, що вони або копіювали одну з цих моделей тоталітаризму, або ж тоталітарна якість була виражена в них недостатньою мірою.
[9]Clark T.D. Lane, David and Cameron Ross. The Transition from Communism: Ruling Elites from Gorbachev to Yeltsin // American Political Science Review. – 2000. – Vol. 94. - №1 (March). - P.219.
[10]Hitsheld H., Manfeldova Z., Markovski R., Tóka G. Post-Communism Party Systems: Competition, Representation and Inter-Party Cooperation. – Cambridge: Harvard University Press, 1999.
[11]Джилас М. Лицо тоталитаризма. – М.: Новости, 1992.
[12]Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ.
[13]Желев Ж. Фашизм: тоталитарное государство. – М.: Новости, 1991.
[14] Цит. за: Хайек Ф.А. Дорога к рабству // Новый мир. – 1991. - №7 – С. 189.
[15]Романюк О.І. Проблема типологізації політичних режимів в контексті аналізу демократичних транзитів // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Карамзіна. - №555. – Серія “Питання політології”. – Вип. 4. – Харків, 2002. – С.16-25.
[16]Хайек Ф.А. Дорога к рабству // Новый мир. – 1991. - №7 – С.192-193.
[17]Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К.: Основи, 1994. – Т.1. – С. 178-185.
[18]Желев Ж. Фашизм: тоталитарное государство. – М.: Новости, 1991. - С. 118.
[19] Під творчим догматизмом автор розуміє такий розвиток тоталітарної доктрини, за якого за будь-які обставини зберігаються її фундаментальні підвалини та націленість на “кінцеву мету”, але відповідно ситуації вносяться деякі корективи стосовно шляхів реалізації утопічного проекту.
[20]Маркс К., Энгельс Ф. Манифест коммунистической партии. – М.: Политиздат. 1982. - С.39.
[21]Маркс К., Энгельс Ф. Манифест коммунистической партии. – М.: Политиздат. 1982. - С. 46.
[22] Взаємозв’язок між інституцією приватної власності та політичним режимом докладно проаналізований у роботі Ф. Гайека.
[23]Аренд Х. Джерела тоталітаризму. – К.: Дух і літера, 2002. - С. 20.
[24] Рішення про виключення зі складу ВЦВК та місцевих рад представників есерів та меншовиків було прийнято 14 червня 1918-го, що засвідчило про скасування останніх залишків політичного плюралізму.
[25]Мигранян А.М. Реформа политической системы: взгляд политолога // Философские науки. – 1989. -№9. – С. 21.
[26]Andreski S. Max Weber's Insights and Errors. - London; Boston: Routledge & Kegan Paul, 1984. - P. 44.
[27]Арон Р.Демократия и тоталитаризм. – М.- Текст, 1993. – С. 262.
[28]Джилас М. Лицо тоталитаризма. – М.: Новости, 1992.
[29] Цит. за: Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М.- Текст, 1993. – С. 223.
[30] За офіціальною довідкою НКВС у таборах цього відомства знаходилося в’язнів: у 1930 р. – 190 тис.; 1931 р. – 245 тис.; 1935 р. – 271 тис.; 1933 р. – 456 тис.; 1934 р. – 620 тис.; 1935 р. – 794 тис.; 1936 р. – 836 тис.; 1937 – 994 тис.; 1938 р. – 1.313 тис.; 1939 р. – 1.340 тис.; 1940- 1.400 тис.; 1941 р. – 1.560 тис.; 1942 р. – 1.097 тис. ; 1943 р. 732 тис. 1944 р. 658 тис.; 1945 р. – 697 тис.; 1946 р. – 701 тис; 1947 р. – 1.048 тис. За станом на 1 березня 1940 р., ГУЛАГ складався з 53 таборів (включаючи табори, що були зайняті залізничним будівництвом), 452 виправничо-трудових колоній (у тому числі 170 промислових, 83 сільськогосподарських та 172 “контрагентських”, тобто працюючих на будівництвах і в господарствах інших установ), які були об’єднані обласними, крайовими, республіканськими відділами виправничо-трудових колоній (ВВТК) та 50 колоній для неповнолітніх: “Архипелаг ГУЛАГ»: глазами писателя и статистика // Аргументы и факты. – 1989. - №45. – С.6-7.
[31] Відомий американський політолог Волтер. Лекер з цього приводу зауважує, що “будь-який режим, який одержав на виборах 99% голосів громадян, є тоталітарним за визначенням”. Цит. за.: Игрицкий Ю.И. Концепция тоталитаризма: уроки многолетних дискуссий на Западе // История СССР.- 1990 .- №6. – С. 183.
[32] Роль Сталіна у розв’язанні Другої світової війни та його експансіоністські плани розкриті у роботах: Суворов В. Ледокол. День «М». – М.: АСТ-ЛДТ, 1998; Суворов В. Последняя республика. Почему Советский Союз проиграл Вторую мировую войну. – М.: АСТ-ЛДТ, 1998; Суворов В. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз? – М.: АСТ, 2000; Бунич И. Операция «Гроза». – В 2-х кн. – К.: А.С.К.; СПб.: Облик, 1999.
[33] У даному контексті під культурою розуміється сукупність стереотипів соціального мислення та соціальної поведінки.
[34]Шумпетер Й.А. Капіталізм, соціалізм і демократія. – К.: Основа, 1995. - С. 35-37.
[35] Тоталитаризм как исторический феномен. – М.: ИНИОН, 1989. - С. 30.
[36]Монсон П. Две дороги к социализму – два тупика? // Полис. – 1992. - №1-2. – С. 30.
